Павлові послання написані грецькою. Часом він вживає однокореневі слова на позначення слова «глупство» — «морія» (μόρια) і «афрон» (αφρον). Спочатку в елліністичній літературі термін «афрон» міг означати «нерозумність», а також зневажливе ставлення до Бога. Досліджено, що перекладачі Старого Заповіту грецькою мовою (Септуагінта) найчастіше використовували його на позначення слова «дурень», автори ж Нового Заповіту, навпаки, вживають «морія». З огляду на те, що дохристиянський Павло був фарисеєм, він пам’ятав: викриваючи лицемірство, Ісус називав фарисеїв «афронами» [Лука 11:40]. Можливо, немає нічого дивного в тому, що Павло обирає саме це слово, а не «морія», коли говорить про «дурнів» негативно. Але дуже важливо інше: він перетворює дурість із ознаки ганебної слабкості на мудрість, коли обирає термін «морія». Таким чином, він утверджує себе як дурня для Христа, а не дурня серед фарисеїв (афронів)[17].
Зрозуміло, що безумство, про яке говорить Павло, є протилежним до еллінської мудрості. Адже християнин не повинен мати за взірець філософію. У тому нас переконує християнська апологетика й почасти патристика. Згадаймо, як Квінт Тертуліан визначає незбіжність віри й людської мудрості. Насправді, віра в Ісуса, засудженого до безславної страти, для звиклих до поклоніння героям еллінів була чимось ненормальним. То що ж це за «не-мудрість» така, говорить Тертуліан, яку проповідують християни? У чому ж тоді полягає шанування людиною Бога істинного, самозречення, вчення справедливості, терпіння, милосердя й невинності? Ні, все це, звичайно ж, не є «немудрим». Йдеться про те, що віра є особливим екзистенціальним напруженням, яке межує із шаленством: «Розп’ятий Син Божий — не соромно, позаяк осоромно. І помер Син Божий — це вельми достовірно, позаяк безглуздо. А похований, воскрес він — це вірно, позаяк неможливо»[18].
Проте чи не найвищої майстерності в зображенні божественної премудрості, яка ховається в пресвітлому Мороці, досяг Псевдо-Діонісій Ареопагіт. «Щоб оспівати таку безсловесну, безумну та безглузду Премудрість найкращим чином, — пише він про містичне богослов’я, — скажемо, що Вона є причиною усякого розуму й сенсу, всілякої премудрості й усвідомлення, що їй належить усяка воля, від неї — всяке знання й свідомість…»[19] Шаленство тут постає як царина духу, до якого ані слів, ані розумних пояснень годі застосувати.
Після вчення Авґустина Блаженного християнство розкривається як філософування у вірі з повагою до істин розуму, хоча саме святий Авґустин суттєво вплинув на середньовічне розуміння шаленства, розділивши хвороби на дві групи: ті, що мають природні причини, і ті, які спричиняє влада демона. На його думку, болящих і стражденних від одержимості демонами можна вилікувати винятково за допомогою релігії: молитвами або чудотворною силою святих. Ідеї Августина про шал підтримала церква, позаяк у Середньовіччі боротьбу між Святим Духом і дияволом за душу християнина розуміли в прямому значенні[20].
Згодом схоластичні метри здійснюватимуть спроби раціонального осмислення Одкровення. Щоправда, досвід раціональної теології не міг не викликати захоплення містицизмом. Шалена основа чудесного й незвіданого усувала розум у його намаганнях стати бодай преамбулою віри. Особливо помітним це стало після праць таких теологів, як Оккам і Дунс Скот, а найбільше проявилося в німецькій спекулятивній містиці Майстра Екгарта.
Для середньовічної людини перебування в матеріальному, а водночас і частково в духовному світі було звичним, так само як і встановлення зв’язку між ними. Цим займалися астрологи й алхіміки, що прагнули розкрити секрети природи. Отже, шаленство не пояснювалося тільки надприродними чинниками. Було досить поширеним явищем вважати його результатом нещасних випадків, виправдовувати ницими схильностями людини, її дивними бажаннями чи пристрастями. Всесвіт любили тоді поділяти на дві сфери: підмісячну та небесну. Перша була недосконалою, а друга — цариною духів, ангелів і демонів. «Надприродне» шаленство не означало умисного впливу світу духів.
17
19
Дионисий Ареопагит.