Власне, мотив ошуканства посідає в темі шаленства не останнє місце. З дитинства кожен пам’ятає, якою непізнаною таємницею є вишукана майстерність фокусника. У цьому обмані ніхто й нізащо не хотів би пошитися в дурні, але потяг до незвіданого знову і знову вабив людину. Не менш захопливими були й лялькові вистави[24]. Вважалося, що ці маріонетки живуть своїм власним, часто прихованим від людини, життям. Ширилося навіть переконання, що в ляльках поселяються злі духи (аналогія із шаленством). Ці неживі створіння відтворювали мертвенно-нерозумну «тінь душі». Вони ставали малозрозумілими двійниками людини. Тому лялькових акторів часто звинувачували у викликанні душ покійних, а також у стосунках з нечистою силою. Наприкінці Середньовіччя цих «ходячих пройдисвітів» зневажали, погрожували відлученням від церкви, прозивали одержимими, а найголовніше — їм відмовляли після смерті у похованні в освяченій землі. Хоча, вірогідно, підстави для їхнього шаленства видавалися не такими вже й облудними. Артур Шопенгауер, пояснюючи безум розривом нитки пригадування, у своїй головній праці стверджував, що на шаленство страждають переважно актори, котрі зловживають своєю пам’яттю. Щодня їм доводиться вчити нову роль або оновлювати стару. Забуваючи себе, актор намагається стати іншою людиною[25].
Отже, сміхова культура повсякденного шаленства продовжувала співіснувати одночасно з релігійним культом, в якому, як ми побачили, розвинулася своя теорія про вбогих духом. От тільки посполиті не могли її тлумачити на свій лад. Та, як зазначав Бахтін, у тогочасному повсякденному уявленні панувала думка, що людські дурість і шаленство є другою вродженою природою, яка дарована кожному, аби він чи вона, хоча б раз на рік, могли позбутися мотлоху зарозумілості. Як наслідок, від VII і майже до XVI століття неодноразово забороняли «свята дурнів». Однак у багатьох містах остаточної заборони досягнути не вдавалось. Ба більше, з’являлися навіть цілі корпорації дурнів та блазнів, і приналежність до них була досить престижною[26].
Даремно помишляти, що фігляр (дурень) — то звичайнісінька комічна фігура. Нерідко в ньому вбачали ще й носія пророчого дару. Ми ж бо пам’ятаємо, шаленство, як і в попередні віки, було ознакою божественної або, навпаки, диявольської дії. Вважалося, що якщо вустами ченця мовить Христос, то словами міма неодмінно патякає сатана. Не дивно, що причини психічних захворювань набували релігійного пояснення, тобто тлумачилися як результат гріхопадіння чи демонічного впливу, зокрема одержимості бісами. Наслідком містичного тлумачення шаленства можна вважати страх, який панував у суспільстві стосовно безумців. Через це їх нерідко переслідувалися світська влада.
Без сумніву, ставлення до шаленого було різним залежно від місця, але реакції на безумства представників нижчих соціальних груп, як правило, зводилися до виключення їх з громади й утримування в печерах, вежах, пристанищах тощо. У високому Середньовіччі при релігійних інституціях створювалися притулки для хворих і калік. Їхня місія полягала в порятунку грішної душі, тому головна настанова в тих обителях була моралістичною. До початку XVI–XVII століть було звичним явищем у католицьких країнах відправляти шаленців мандрувати до святинь, цілющих джерел, монастирів. Вважається, що у Франції в кінці І тисячоліття приблизно 10 % шаленців були паломниками. Святині, таким чином, справляли терапевтичний ефект і підтримували віру тих паломників, які були схильні мати надзвичайні релігійні переживання. Через це всі пілігрими були шанованими серед громади.
Доволі поширеною практикою було також ув’язнення хворих в особливі «вежі дурнів» або ж їх вигнання за межі міста. Ці заходи вважали за суспільно корисні, впроваджувані заради безпеки міської общини. Тому часто можна було спостерігати бродяжництво шалених. Монастирі надавали притулок цим вигнанцям, або, як їх називали, «біснуватим». Але навіть у монастирях часто спостерігався диференційований підхід до психічно хворих. Чимало чернечих орденів, як-от: бенедиктинці, госпітальєри, іоанніти — провадили медичні студії, щоби згодом застосувати свій досвід під час догляду за болящими. З одного боку, розглядалися ситуації, пов’язані з впливом демонічних сил, а з іншого — у недужих діагностували патологічні стани, що були результатом порушення природних процесів. Ще з III століття всі епілептики й істерики піддавалися екзорцизмам, під час яких читалися молитви й виконувалися ритуальні дії.
24
Даркевич В. П.
26
Бахтин М.