Інакше кажучи, шаленство розглядалося як своєрідна одержимість злими духами, а для лікування проводилися заходи з їх вигнання. Бували випадки, коли одержимими ставали цілі групи людей, у чому можна було переконатися, спостерігаючи за певними діями натовпу. У зв’язку із цим пригадується євангельська притча про зцілення Ісусом біснуватих. Причиною одержимості міг стати надмірно запальний характер, тобто людина підпадала під вплив духів, які нібито спокушали її виявляти пихатість, гординю, владолюбство тощо. Часто душевні хвороби носили ім’я святого заступника, якому потрібно було молитися, щоб уникнути їх або вилікуватися.
Існували, на диво, й приклади святої одержимості. Спочатку досить звичне для нас слово «ентузіаст» означало «сповнений Святого Духа». Після розп’яття й воскресіння Ісуса Христа, у перший день Трійці, в апостолів вселився Святий Дух. Над їхніми головами горів вогонь і вони розмовляли мовами, яких доти не могли знати. У ранньому християнстві приклади подібного екстатичного захвату траплялися досить часто. Загалом тиха й люта несамовитість шалених і навіжених у Пізньому Середньовіччі або сприймалася як огида, яку прагнули лікувати за допомогою певної обрядової терапії, або ж її вважали за ознаку привілейованості. Саме цією прерогативою користалися королівські блазні.
Свято дурнів підготувало ренесансний вибух культури шаленства, коли скрізь пустували божевільні блазні, аж поки в добу Класицизму вони не опинилися в лікарняному ув’язненні, про яке писав Мішель Фуко в «Історії безумства». Автор стверджує, що, коли доба Середньовіччя добігала кінця, безумство почало посідати чільне місце в загальній ієрархії вад. Прагнення вилікувати знетямленого поєднувалося з прагненням ізолювати його. Безумцям було заборонено з’являтися в божниці, водночас, згідно з церковним правом, вони могли сповідатися і причащатися. Траплялося, що нерозумному завдавали привселюдної прочуханки, а потім виганяли з міста. Наприкінці Середніх віків божевільні стають найважливішими персонажами культури, починаючи нести в собі загрозу, насміхання, нісенітницю світу, а заразом і нікчемність людини.
Фуко виявляє контраст між епохами, показуючи, як кожна з них встановлює своє поняття норми й патології. Виявляється, що розум і божевілля — аж ніяк не об’єктивні категорії, а радше суспільні поняття. Вони поставали в результаті непростих історичних процесів. Дослідник встановив чотири фазиси в «історії нерозумного»: пізнє Середньовіччя, XVII століття, XVIII–XIX століття й, нарешті, XX століття. Аж до кінця Середньовіччя душевнохворих сприймали мало не як благословенні й безпосередні натури. Однак наприкінці XVI століття ставлення західної людини до шаленства почало докорінно змінюватися. Ширилося побоювання й несприйняття божевільних, їх почали позбавляти можливості комунікувати з так званими звичайними людьми. Потім цей процес знаменується реформами закладів для душевнохворих. У цей час безумство здебільшого окреслювалося як фізіологічний розлад[27].
Способи розуміння шаленства наприкінці Середньовіччя були досить різноманітними. Наприклад, Мартин Лютер як головна фігура протестантської Реформації, був добре відомий своїм релігійним запалом. Він кілька разів покликається на шаленство, використовуючи грецькі, латинські й німецькі терміни, як-от: фурор, манія, недоумство, insania, stultitia, Narrheit (дурість). Для нього безумство було формою гріха. Лютер бачив самого диявола божевільним, бо той аніяк не міг відчути гніву Божого.
Траплялося й так, що в цей період у Центральній Європі старалися уникати слова «безум». Річ у тому, що це був також юридичний термін, пов’язаний із манією, яка передбачала потенціал насильства. Це могло обернутися серйозними наслідками, такими як втрата власності. Тому частіше вживалося поняття «меланхолія».
Танцювальна манія (choreomania) становить іще один із незвичайних фрагментів в історії шаленства. Ця соціально-психологічна епідемія спалахувала в різних частинах Центральної Європи між XIV і XVIII століттями. Вона проявлялася здебільшого в тому, що назбирувалася ціла група людей (чоловіки, жінки, діти), котрі прагнули разом невпинно танцювати до стану поступової втрати самоконтролю. Дивна манія вражала людей по містах і селах, згуртовуючи де-не-де аж до тисячі осіб. Її ключовими характеристиками було те, що танцівники не відчували жодної відради й були цілковито знетямленими. Іноді вони ворушили кінцівками безконтрольно: гопцювали, гецали. Потім з піною в устах падали геть знесиленими. Для глядачів за цим кошмарним лицедійством усе скидалося на трагічну одержимість[28].