Вказуючи у своїй «Антропології», що марення під час лихоманки вимагає втручання лікаря, він вважає вирішення решти випадків психічної нерівноваги справою філософа: «Отже, коли хтось навмисно скоїв щось і постає питання, чи винуватий він у цьому й наскільки тяжкою є його провина, тоді, якщо передусім необхідно вирішити питання, чи був він тоді при тямі, чи ні, суд має направити його не на медичний, а (з огляду на некомпетентність судових органів) на філософський факультет»[34].
Ніби з урахуванням цих думок, Геґель, попри те що він загалом не надто схвалює ідею втрати розуму, пропонує особливе історичне розуміння шаленства. Основна дискусія стосовно шаленства з’являється в параграфі 408 третьої частини його «Енциклопедії філософських наук»[35]. Перш за все він приймає, хоча й суттєвим чином змінює, концепцію Платона про шаленство. Варто наголосити, що після ідей Геґеля шаленство стає питанням про суб’єкта як такого. Ми пам’ятаємо, що для Платона, навпаки, шаленство, навіть якщо воно людського походження, не виникає з розуму, а пов’язане із зовнішнім, а радше божественним втручанням.
Видається цілком очікуваним, що спочатку Геґель описує тріумф Розуму. Здавалося б, шаленство подолано і, таким чином, вилучено зі сфери Духу. Надалі німецький філософ роззброює будь-які ймовірні спроби відновити гідність шалу й обмежити розум. Одначе Геґель несподівано воліє, сказати б, «одомашнити» шаленство, а не остаточно його позбутися. Внаслідок цієї стратеги радикальний характер шаленства врахований, але в розумних межах. У способі мислення, запропонованому Геґелем, шаленство раптово перетворюється на той чинник, який дозволяє зрозуміти природу розуму. Завдяки цьому фактору людські істоти отримують можливість сформуватися як суб’єкти.
Інакше кажучи, для Геґеля питання про шаленство скеровує до проблеми антропології, а саме — душевної організації. Шал є необхідним етапом у розвитку душі. Незалежно від того, чи знає про це людина, її шаленство вимагає наявності повністю розвиненої свідомості. Інтерпретація Геґелем духу і душі відрізняється від традиційно метафізичних: дух має бути відділеним від душі. Різниця між ними в його антропології полягає в тому, що душа перетворюється на річ крізь призму духу. Шаленство є необхідним етапом, який душа повинна пройти в боротьбі з безпосередністю її природного змісту. Таким чином, шаленіння не стосується тілесності, природності чи будь-якої безпосередності душі. Ці якості самі по собі не призводять до безумства, позаяк вони властиві кожній душі. Як-не-як шаленство — це боротьба між різними станами, і вона має спричиняти розвиток духу й душі, тобто проявляється через їхній діалектичний рух. Отже, у Геґеля шаленство стосується внутрішньої структури людської душі й діалектичного руху загалом[36].
Нехай філософування Геґеля й не видається простим, усе ж для шаленства в ньому знайшлося доволі поважне місце. Цього аж ніяк не скажеш про позитивістську медицину XIX століття, яка заповзято продовжила справу Просвітництва у встановленні тотожності між шаленством як правовою характеристикою суб’єкта й поведінкою суспільної людини. Після того, як шведський природодослідник Карл Ліней включив людину до складу тваринного світу, поставивши на верхівку ієрархічної структури й назвавши homo sapiens, її почали вважати чи не єдиною у світі істотою, котрій притаманна свідомість. Затим і ставлення до шаленства починає визначатися наявністю нормативної свідомості. Якщо констатується порушення норми, то неминучою стає практика ізоляції. Так виникає думка про переведення шаленця до лікарні. У такий спосіб ізоляція перетворюється на терапевтичний засіб.
Але не всі були готові з цим погодитися. Ірландський церковний діяч Джонатан Свіфт, автор «Мандрів Ґуллівера», свого часу зазнав критики за нібито наклеп на людський рід і зневіру в розумі з усіма його високими досягненнями. Сам Світ, з властивою йому мізантропією, намагався довести хибність формули animal rationale, чи то пак homo sapiens. Для цього він змалював царство розумно-гуманних коней, під доглядом яких трудяться обридливо-хтиві ягу (люди). У його книжці все виглядало фантастично: високорозумні коні дивуються кмітливості Ґуллівера, настільки схожого на людську нездару, місце якій зазвичай відведено в стайні. У тому світі коні мешкають у будинках, часом роз’їжджаючи на бричках, запряжених дикунами-ягу.
34
Кант И.
36
Güven, Ferit.