Змальовуючи мандри Ґуллівера країною ліліпутів, Свіфт показує типову ворожість до всього незрозумілого. Те, що годі пояснити, оголошується незвичним, а отже — нерозумним. Таким для ліліпутів є Ґуллівер, адже що ще може бути більш небезпечним, аніж анормальний безумець. Для них він невідоме явище. Тому його належить ізолювати, скути ременями, а іноді просто знищити. І все належить зробити швидко й ефективно, наскільки це можливо.
У своєму ранньому творі «Казка діжки» Свіфт жартував, що найбільші у світі діяння, як-от: заснування держави, розвиток філософських систем, створення нових релігій тощо, — здійснюються людьми зі схибленим поняттям здорового глузду. Всі вони керувалися приписами непросвітленого розуму. Такими були, на його думку, Епікур, Діоген, Аполлоній, Лукрецій, Парацельс, Декарт[37]. Недоброзичливці постійно помічали у Свіфта різні ознаки душевної хвороби, що справді затьмарила, як відомо, останні роки його життя. Цікаво, що Сьорен К’єркеґор у своїх «Афоризмах естетика» насмішкувато зауважив: «Замолоду Свіфт заснував божевільню, а на схилі літ до неї перебрався».
Трохи згодом у британській літературі розповсюдилася доволі специфічна форма стислого гумористичного вірша, побудованого на обіграванні безглуздості, — лімерик. Походження цього слова достеменно невідомо. Ймовірно, воно запозичене з назви пісні ірландських солдатів XVIII століття. Цим літературним зразкам властиві визначальні прикмети того, що зазвичай називають англійським гумором: розлогий контекст, парадоксальність, гра зі словами, обертання смислів і таке інше. У збірці англійських народних поезій, лічилок і співаночок для дітей «Мелодії матусі Гуски» (англ. Mother Goose’s Melodies, 1765) наведено перші лімерики. Цей «дитячий чинник» сприяв появі літератури нонсенсу[38].
Англійський письменник Едвард Лір у XIX столітті, мабуть, чи не вперше почав творити з повівом відкритого нонсенсу. Його лімерики — це забавні історії про діяння екстравагантних ліричних героїв. Ось один із прикладів[39]:
* * *
[пер. Т. Лютого]
А Чарльз Доджсон, професор математики й декан в Оксфорді, більше відомий як Льюїс Керрол і знаний творець нісенітниці, здобув справжню славу майстра нонсенсу. Після опублікування поеми «Полювання на Снарка», він писав, що йому необхідний був не смисл, а нісенітниця. А чого варта його мрія писати вірші, в яких треба було б «обіграти» сенс слова «ніщо»? У поемі йдеться про те, як на берег острова сходить екіпаж корабля на чолі зі сміливим ватажком Белменом, щоби завершити тривалий пошук чогось дивного, що зветься Снарком. І хоча отаману та його супутникам відомі принаймні п’ять властивостей Снарка, під час ловів вони дізнаються, що ця істота подібна на щось жахливе, що зветься Буджумом, а зустріч із нею загрожує зникненням. Тож коментатори знаходять у поемі близькі за змістом поняття — переляк від порожнечі (nothingness) і страх не-існування (nonexistence).
Керрол розглядає світ як неконтрольований безладний плин усього, обертає всі реалії на структурну забавку й зводить заплутані людські взаємини до смішкувато-логічного ігрища: гра в карти («Аліса в Країні Див»), у шахи («Аліса в Задзеркаллі»), у ловецтво («Полювання на Снарка»), у цифри («Математичні курйози»). Він з’єднує непоєднуване: йому вдається розірвати звичайні сполучення слів важелем формальної логіки. Тому не дивно, що так звана нісенітниця Керрола, його логічні задачі, загадки та головоломки передвістили появу математичної логіки, семіотики, лінгвістичного аналізу й теорії відносності. «Шалена» логіка Керрола подібна до логіки сучасної фізичної теорії хоча б за принципом «безумних ідей». Казав колись Нільс Бор, вислухавши одну з доповідей: «Перед нами — безумна теорія. Питання в тім, чи достатньо вона безумна, щоби бути правильною».
38
Лимерик // Энциклопедия «Кругосвет». — Режим доступу: http:// www.krugosvet.ru/enc/kultura_i_obrazovanie/literatura/LIMERIK.html