У мистецтві багато образів шаленців. Та й мистецькі твори здебільшого створюють шаленці. Тож мистецтво — то, начебто, найкращий матеріал для дослідження шаленства. Але там, де шаленства забагато, погляд дослідника губиться і може не помітити щось важливе. Діоніс заважає Аполлону. Я вдячний цій книзі за нагадування про гравюру Дюрера «Меланхолія», яка залишалася на берегах моєї пам’яті, ніколи не перетворюючись на об’єкт пильного споглядання. Але мені бракує бодай згадки про фільм Ларса фон Трієра «Меланхолія». Адже зараз саме завдяки цій книзі я зрозумів, що цей фільм почасти є оживленням картини Дюрера.
А може, це мені лише так здалося? Може, Аполлон завадив Діонісу? Може, зайва зарозумілість заважає зрозуміти найпростіші речі? Може, невипадково перша частина книги завершується словами пісні «Бітлз» «Дурень на пагорбі»? Чи не є дурнуватою спроба зрозуміти життя, замість просто прожити його? Чи не є дурнуватим шаленством будь-яка творчість і філософія? Ми дурні, бо дивимося згори, чи ми дивимося згори, бо ми дурні? Та й зрештою, може, не так це вже й погано бути дурним і дивитися на всю дурість світу згори…
За Гейзинґою простір культури — це простір гри. Початок і кінець, народження і смерть, любов і ненависть тут несправжні, вони лише елементи гри. А може, найвища справжність — то справжність гри? Творчість — це також гра, яка завжди містить елемент шаленства. Тож пограймося разом із Лютим в шаленство, занурюючись в його есеї про різні прояви шаленства в релігії, філософи та мистецтві.
І не варто забувати, що хоча кожна гра має початок і кінець, культура існує, поки кінець одної гри означає початок іншої.
Вахтанґ Кебуладзе
Вступ
…Люди у власних устремліннях діють загалом не суто інстинктивно, як тварини, але й не як розумні громадяни світу, за погодженим планом… Отже, упевнюєшся, що за всієї удаваної мудрості, котра деінде почасти проступає, врешті-решт усе зіткано з глупства…
Шаленство, несамовитість, навіженство, буйство, божевілля, безумство — ось лише невеликий перелік термінів і образів, які віддавна полохають, а заразом і зачаровують людину. Вживані чи у прямому, а чи в переносному значенні, ці слова нібито всім добре відомі й чутні повсюдно, бо часто неабияк бентежать нашу уяву. Впродовж багатьох віків модифікації феноменів шаленства описували в поезії й прозі, драмі, образотворчому мистецтві, філософії, а надто — у медицині. Проте не всі однаково їх трактують. Для багатьох людей ті, хто зазнає так званих «порушень психіки», — або вдається до надмірних емоцій, або щонайменше заслуговує на співчуття. Хай там як, але шаленство зачіпає незворушний плин повсякденного життя й суттєво змінює наші звичні уявлення й очікування.
Серйозність проблеми, яку спричиняє розмаїта за змістом історія шаленства, віддавна вимагала не лише осмислення із залученням фахівців і відповідних методів лікування, але й вивчення з погляду, сказати б, conditio humana, позаяк усякчас привертає увагу художників, письменників, мислителів та інших. Саме через це «корабель шаленців» (або, якщо хочете, дурнів) — це алегорія, яка заледве не вперше зринає в шостій книзі Платонової «Держави» (488, В-Е):
…уяви собі таку людину, яка опинилась на чолі одного або багатьох кораблів. Керманич [ναύκληρον] переважає на судні всіх і зростом, і силою, проте він глухуватий, а ще короткозорий і небагато знає про мореплавне мистецтво, а між моряками не стихають чвари за право керувати кораблем: кожний вважає, що саме йому місце за стерном, хоча він ніколи не вивчав мистецтва мореплавства, не може вказати ні свого вчителя, ні часу, коли він ту справу опановував. Окрім того, вони навіть стверджують, що цього навчатися не треба, а того, хто каже, що треба, готові роздерти на шматки. Вони постійно надокучають керманичеві своїми проханнями, тиснуть на нього й роблять усе, щоб він віддав їм стерно, а часом, коли він не до них, а до інших хоче прислухатись, вони або вбивають тих інших, або викидають за борт. Шляхетному ж керманичеві вони підносять напій із мандрагори [μανδραγόρᾳι ἢ μέθῃ ἤ τινι ἄλλῳ], вино чи вдаються до якогось іншого засобу, тільки б звалити його з ніг, а потім захоплюють владу на кораблі, і тоді в їхньому розпорядженні опиняється все, що на ньому є; вони п’ють, бенкетують і ведуть корабель так, як тільки в них і може вийти. А ще вихваляють як славетного моряка і називають досконалим стерничим і знавцем кораблеводіння кожного, хто спроможний за їхньої співучасті захопити на кораблі владу силоміць або ж збаламутивши керманича, а хто не такий, того вони всіляко ганять і кажуть, що він ні до чого. Про справжнього керманича вони не мають зеленого поняття, навіть не підозрюють, що він повинен враховувати пори року, брати до уваги дні, а також небо, зорі, вітри й усе, що належить до його мистецтва, якщо він справді має намір займатися кораблеводінням, незалежно від того, чи це узгоджується з чиєюсь волею, чи ні. Вони переконані, що ані навчитися, ані набути вправлянням мистецтва керманича неможливо.