Не лише праці Ломброзо, а навіть таких популярних авторів, як Макс Нордау чи Рихард фон Крафт-Ебінґ, справляли неоднозначний вплив на тогочасну публіку. Вони та інші прихильники ідеї зв’язку геніальності та шаленства посилалися на інтуїцію, виняткову прозорливість, особливе натхнення і таке подібне. Одначе слово «шаленство» вже остаточно вживалося із додаванням медичного відтінку до його значення.
Чималий інтерес викликала також ідея, пов’язана з так званим психопатичним дискурсом у літературі, і тут є свої показові історії. Ось усього лише декілька прикладів, описаних украй схематично.
Франц Кафка народився в Празі 1883 року. Він був сином авторитарного батька і покірної матері. Помер від сухот, маючи лише 41 рік. Дехто стверджував, що передчасна смерть двох його братів могла викликати в нього почуття провини й ідентифікацію з матір’ю, що страждала на депресію через втрату синів. У ранньому віці він жив із відчуттям неповноцінності, вірогідно, посиленим його єврейським походженням. У власний щоденник він старанно записував свої проблеми із жінками. На останньому році життя думав, що знайшов втілення свого ідеалу в образі жінки, що на двадцять років молодша за нього. Та одружитися з нею його відрадив рабин. Найкращим способом уникнути самотності Кафка вважав письменство, тому і займався ним протягом багатьох років. Йому випало розкрити чимало людських таємниць, обираючи собі персонажів, про яких доводилося писати від третьої особи. Дослідники інколи пов’язують це зі способом спілкування шизофреніків. Приміром, Еріх Фромм припускав, що Кафка використовував примітивний захисний механізм, аби ідентифікувати себе з персонажами своїх оповідань, які дуже часто потрапляють у незбагненні ситуації чи піддаються тортурам.
Невроз або нервовий стан можна легко віднайти не лише у представників літератури — Шарля Бодлера чи Едґара По, але й у композитора Ріхарда Ваґнера, художників Едґара Деґа, Поля Ґоґена та багатьох інших митців.
Живописець Вінсент Ван Ґоґ якийсь час потерпав від психічних розладів. Любов до повії спричинила тільки загострення його страждань і конфлікти. У 1882 році він жив з нею та її сином, радіючи незалежному існуванню, хоча б і в злиднях. Тим часом його картини стають кращими, але гіршає соціальний досвід. Він намагався зробити спільний проект із Ґоґеном, запросивши його пожити у своїй домашній студії. Та після короткого періоду гармонії у спілкуванні вони таки дійшли до межі й розійшлися. З відчаю Ван Ґоґ відрізав собі мочку вуха й написав кілька автопортретів, сповнених драматизму. Його довелося допроваджувати до лікарні кілька разів. Художник помер у ліжку, у присутності брата, через два дні після того, як вистрілив у себе[42].
Не менш цікавою була ситуація серед російського письменства. Якщо в Алєксандра Пушкіна ще наявна просвітницька ясність мислення (згадаймо його «Не дай мне Бог сойти с ума», 1833), то Микола Гоголь уже за рік напише «Нотатки божевільного», змальовуючи розгорнуту картину панування шаленства над невдахою — титулярним радником. Навіть сам автор намагається говорити мовою безрозсудного. Три роки по тому філософа Петра Чаадаєва оголосять божевільним за критику російських порядків, а ще згодом Фьодор Достоєвський спробує в образі князя Мишкіна вивести тип Ідіота як дієву антитезу жорстокому суспільству.
Соломія Павличко у праці «Дискурс модернізму в українській літературі» зазначає, що в нашій традиції цю тему започаткував Агатангел Кримський, зокрема, у збірці оповідань «Повістки і ескізи з українського життя» (1895), де зображує людей з надламаною й хворобливою психікою. Перелік продовжує також збірка Івана Франка «Зів’яле листя» (1896), де виведено образ людини, якій властива слабка воля або ж, навпаки, розбуяла фантазія. Збудженість і зворушеність притаманна і героїням Ольги Кобилянської. Канонічні риси невротичного героя можна подибати й у драматургії Лесі Українки, зокрема в драмі «Блакитна троянда» (1896). На свій лад Артим Хомик в оповіданні «Безсмертність» змальовує образ вченого, що збожеволів від розумового перенапруження, прагнучи винайти вакцину вічної молодості[43].
На початку XX століття німецький історик мистецтва, психіатр і колекціонер робіт шаленців Ганс Принцгорн написав книгу «Мистецтво психічно недужих». За кілька десятиліть йому вдалося зібрати мало не 5000 творів мистецтва, створених у період від 1890 до 1920 років пацієнтами психіатричних лікарень. У 1946 році вдалося організувати виставку, яка проходила в шпиталі святої Анни в Парижі з ініціативи лікарів-психіатрів. Це спричинило появу кількох радикальних заяв, наприклад, від Марселя Дюшана, які пізніше були актуалізовані в напрямі антипсихіатрії два десятиліття потому.
43
Ще один сюжет. Психопатичний/психоаналітичний дискурс як компонент української модерності //