У містеріях, присвячених Аттісові, первосвященик розтинав вени на руці, а жерці доводили себе до стану екстатичного шаленства музикою кимвалів, барабанів та флейт. Вони кружляли у містичному танку і, втративши відчуття болю, завдавали собі рани глиняними черепками, заливаючи кров’ю вівтар.
Подібна доля спіткала й Адоніса. Лукіан у творі «Про сирійську богиню» описував свято мученицької смерті та воскресіння цього сирійсько-фінікійського бога. У Біблі було велике святилище Афродіти біблоської, де справлялися оргії на честь Адоніса, пораненого в цій країні вепром. Вшановуючи пам’ять про його страждання, місцеві жителі щороку мордували себе. Бога оплакували і справляли оргії, всією країною ширився великий сум. Потім приносили жертву Адонісу як померлому, а наступного дня розповідали, що він живий і відійшов на небо[68].
Засновником релігійного вчення орфіків уважався міфічний поет Орфей, який винайшов музику та поезію. Його дружина, німфа Евридіка, загинула від укусу змії, а Орфеєві довелося спуститися в Аїд, щоби повернути кохану. Музика Орфея приборкала Цербера, Ериній та Персефону. Саме Персефона й дозволила повернути Евридіку, але за умови, що він не оглянеться на її тінь і не спробує заговорити з нею, допоки не вийде на денне світло. Проте через нетерплячість Орфей так і не зміг врятувати дружину, та й сам він загинув від рук розгніваних менад.
Орфізм спирався на вчення про дві сутності людини — божественну та низьку (титанічну). Маючи глибокий зв’язок із діонісійною міфологією, особливо під впливом легенди про смерть Загрея від титанів, які його з’їдають, серед орфіків утверджується переконання, що всі люди разом із грубим єством мають іще й частку від божественного Діоніса. Головним завданням кожної людини є очищення від титанічної скверни. «Таїнствам і обрядам Орфея притаманний культ землеробства. Міф, за яким він зачаровував та заворожував усе, алегорично нагадує про те, що завдяки одомашненим плодам, які приносить землеробство, він зробив свійською всю природу та спосіб життя диких звірів, а також приборкав і викоренив заховане в душах звірине начало»[69].
У розмаїтті містерійного культу ми споглядаємо постійне переживання коловерті перероджень, яке виконує катартичну функцію. Отже, древні містерії обстоюють те, що смертний пізнає богів не так інтелектом, як через пізнання бога всередині себе.
Також людина могла сягнути тієї межі, де життя було пов’язане зі смертю. Місти дещо по-іншому осмислювали поняття життя і смерті, оскільки у разі посвячення вважали себе гідними безсмертя. Самі учасники містерій були переконані, що вони відтворювали первозданну сутність людського. Містерія ставала родовою особливістю людства та його доленосним принципом. Її функцією була допомога у віднайденні шляху правди буття за безпосередньої участі людини.
Якщо ж порівняти метод архаїчних містерій із маєвтикою Сократа, то, вірогідно, можна буде знайти ті самі принципи, зокрема — мистецтво народжувати істину. Щоправда, здійснювати їх доводилося не на раціональному підґрунті.
Вважалося, що цю істину ще недостатньо збагнути в акті мислення, а належить осягати через особливий досвід шаленства.
Східні техніки екстазу
Техніки досягнення екстазу широко представлені також і в багатьох східних релігіях. Розглянемо спершу даосизм, у межах якого сформувалася складна світоглядна система, що об’єднує філософію, релігійну доктрину, а найцікавіше — психофізіо-техніку з досвідом, схожим на практику шаманства, навіть ворожіння чи зцілення. Неоднозначність цієї системи полягає в тому, що в лаоських текстах майже немає звичної для нас логічної аргументації. Головним принципом у ній постає прозріння, а не строгість доведення. Простота, відкритість помислів, принцип «не-діяння» (У-Вей) є підвалинами лаоського вчення. Як до цього ставитися?
Мислити для багатьох із нас подекуди ще й досі означає досягати певного стандарту, що коригується чіткими правилами та вимогами. Натомість для даоса зрозуміти щось — означає відкинути власну зарозумілість. Пізнання базується на цілком відомому принципі «У-Вей», зміст якого полягає не так в аналітичному «розчленуванні» реальності та спробі схопити її за допомогою понять, як навпаки — у «відпусканні» розуму, що сприймає реальність у виразних координатах. Натомість він має лише злегка фіксувати її, але не намагатись утримувати мертвою хваткою. Йдеться про те, що тут не годиться використовувати якісь традиційно-логічні схеми. З іншого боку, не варто вдаватися й до загального беззмістовного глупства. Потрібно, либонь, покладатися на вроджені потенції розуму.
68
Ярославський О.