Чи не найбільшим західним містиком екстазу був Франциск Асизький. Замолоду він проводив життя як безтурботний мирський поет-гуляка, якому припало до вподоби складати вірші на веселий лад. Та одного разу в його свідомості відбулися глибокі психологічні зрушення, і їх наслідком стали несподівані для багатьох «заручини з бідністю». Його практика самотності, скромність, злиденне та вбоге життя створили імідж шаленця, за це натовп часто кидав у нього вуличний бруд і каміння. Так з непогамовного трубадура Франциск поволі перевтілився в «божого скомороха».
Народився він у багатій купецькій сім’ї, проте зрікся її, обравши життя духовного паломника, проводячи час із маргіналами. Якось Франциск привселюдно зняв із себе одяг з нагоди свого «другого народження», тобто навернення до благочестивого життя. Це сталося на площі, недалеко від батьківського дому, перед великим натовпом. Після того, як натовп затих, єпископ загорнув його в плащ. Франциск нерідко плакав над стражданнями людства, втім, він часто співав і проповідував Божу славу. Якось його перестріла зграя розбійників. Коли вони зрозуміли, що в нього годі щось украсти, то зірвали з нього плащ, а самого кинули в рів. Коли розбійники пішли, Франциск вибрався з канави й, попри те, що цокотіли зуби, весело заспівав величальну пісню[78].
Весь світ перетворювався для Франциска Асизького на велику родину. В одязі подорожніх усе його злиденне братство блукає невеликими містечками та селищами, закликаючи до миру і щиросердного каяття, називаючи себе «покаянними грішниками» та «потішниками Господа». Сам Франциск здійснює, здавалось би, малодушні вчинки: проповідує птахам та веде з ними бесіди, відпускає на волю зайців, що втрапили у пастку, піднімає з дороги черв’яків, аби їх не потоптали ногами, і таке інше. Образ Христа цілком заполонив увагу цього босоногого жебрака, що проповідував любов та смирення у драній одежині пастуха. Видіння Христа та спогади про нього викликали у Франциска радість і блаженство, які виливалися чи то в безпосередньо дитячому поводженні, а чи у вигляді стенань та сліз. Водночас з ним траплялися неосяжні екстатичні перетворення: «Він починав ніби виходити із самого себе, позбавляючись туги та темряви… Нарешті він і зовсім був викрадений зі свого тіла й цілком занурився в явленне йому світло; розум його широко відкривався…»[79] Під час одного з таких видінь на його руках і ногах, за переказами, залишились стигмати, подібні до Христових.
Західна містика відкривала перед людиною індивідуальні й внутрішні шляхи пізнання Бога, що межували з екзистенціальною напругою чи навіть радісним болем. Та іскри жертовної любові чимдалі переростають в пломінь млосного екстазу розчинення в Богові. Містика такого рівня виявила себе в особі Майстра Екгарта. Душа як божественний образ уподібнюється ним «іскрі», якійсь ніщоті. Занурення в предвічну бездонну сутність провіщає бажане поєднання з Богом: «Збери для цього весь свій розум, — пише він, — і усе твоє мислення й оберни його у глибину, де потаємно зберігається скарб. Знай, якщо цьому судилося статися, ти повинен відмовитися від усього іншого. Ти маєш поринути у невідання, коли хочеш здобути скарб!.. Там, де невідання, там заперечення і порожнеча. Воістину людина — скотина, мавпа, безумець, допоки вона косніє у невігластві! Тут треба піднятися до вищого виду знання, і це невідання не повинно походити від невігластва, але до невідання треба прийти від пізнання. Там станемо ми сповіщеними божественним невіданням, там буде ушляхетнено й прикрашено наше невідання надприродним знанням»[80].
Проповідь духовної вбогості — особливий момент містики. Убога людина — це та, яка не воліє, нічого не знає й не має. Та це не безхитрісна депривація; тут необхідно зважати на Екгартове розрізнення «зовнішньої» та «внутрішньої» людини, враховуючи її відчуженість і смиренну мудрість. Майстрові йдеться про готовність до містичного єднання з Богом окресленим шляхом до Ніщо. Зникає будь-яке відання, а тому вбога людина — це та, яка не знає. Незнання є функцією не-воління. У такому блаженстві зникає час. Бог не є буттям, не є втіленням розуму, ані знанням, але — над-буттєвим, над-розумним і всезнаючим. Відтак, незнаюча людина вільна від усякого знання — і про Бога, і про світ, і про себе.