Той, хто інсценує божевілля, робить це з благочестивих помислів. Такою є думка про правдиве юродство. Тому не раз навіть святих, які удавали безум, іменували шаленцями, зрозуміло, що не у прозивному, а прямому сенсі. Нерідко так нарікали людей, коли хотіли бодай якось їх принизити. Тут можна пригадати хоча б сатиричний вірш Тараса Шевченка «Юродивий».
З XVII століття за удавано божевільним міцно закріплюється слово «юродивий». Словосполучення «творящеся юрод», яке спорадично зустрічалося в житіях, є калькою з грецького виразу «той, хто прикидається шаленцем». Це значення мали такі слова, як-от: «блаженний» і «буйний». Але тепер «буйний» означає «божевільний», а «блаженний» має два різних значення: це міра святості (beatus) або тихе божевілля. «Буйство» творить невіддільну ознаку «юродства». Воно є вирішальною й сутнісною рисою, яка помітна передусім у святих юродивих, і тією властивістю людини, котра робить її «не сущою», малоцінною, зовсім не вартою уваги, «худорідною», тобто не такою, як інші в роду, а набагато гіршою[85].
Тепер розглянемо деякі ознаки походження цього феномену. У православ'ї вважається, що предтечами християнського юродства є пророки Ісая, Ієремія та Єзекіїль, через яких у старозавітний період священної історії говорив Святий Дух.
Юродство як вид подвижництва виникло майже одночасно з чернецтвом у III — середині IV століття в Єгипті, а прийшло на Русь із Візантії, де юродствували преподобні Серапіон Синдоніт, Віссаріон Чудотворець, святий Симеон Емеський, святий Андрій Царгородський (на відміну від руських, більшість юродивих у Візантії були ченцями). До XIV століття юродство у Візантії майже зникає. Останнім тамтешнім юродивим вважають Максима Кавсокалівата[86].
Першою ж юродивою вважається свята Ісидора з Тавенського монастиря. Таким чином, юродство постає на християнському Сході, а у наші краї потрапляє десь у XI столітті, і пов’язане з іменням Ісакія Печерського, відомості про якого зберігає Києво-Печерський патерик і котрий «юродствував тимчасово», тобто ставився до юродства як до маски, яку іноді можна зняти.
Із XV–XVII століття юродство існує як явище, відоме здебільшого в російському православ'ї. Першим типовим, в усіх сенсах, юродивим на Русі був Прокопій Устюжський. У його житії переповідається, що сам він був німцем і прибув в Устюг з Новгорода, де, хрестившись і роздавши все своє майно, приймає Христа ради житія. Через своє юродство Прокопій зазнає численних прочуханок та побиття, але він молиться за своїх кривдників. Він не має даху над головою, спить на гноїщі голий або сидить на паперті соборної церкви. Але увесь час таємно молиться. Такий спосіб життя церква називає подвигом. Та поширений він був не повсюди. Римсько-католицький світ, скажімо, знає лише наближені до юродства форми (наприклад, життєва практика святого Франциска).
Уже йшлося, що термін «юродивий» (або «юродъ»), як позначали цю характеристику численні агіографії, передбачає порівняння зі старовинними словами «уродивый» чи «урод», підкреслюючи якусь обопільну потворність — і зовнішню, і ментальну. Але необхідно розпізнавати природне та добровільне юродство, яке варто розуміти як «самоправне мучеництво». Відзнакою юродства є певна негативність — «покидь світу». «Якоже отреби міру быхомъ» — такими є слова апостола Павла у старослов’янському підряднику. Святий Іоанн Златоуст, коментуючи цей текст, убачає в ньому опис прикмет «буйства», хоч юродиві й самі напрочуд вправно вдавали свою «біснуватість».
Попри дивину та позірну несумісність, крізь личину бридкого непривітного одинака на площі проглядає цілком розумна людина. А тому юродство можна було б назвати формою інтелектуального критицизму чи провокаційного бунтарства. Зрозуміло, що личина божевілля була необхідна юродивцеві як викривальний прийом. Своєю поведінкою він показує, що світ культури є світом ефемерним, світом антикультури, лицемірним, несправедливим, таким, що не відповідає християнським нормам. Проте сплачувати за це йому доводиться терпінням докорів і принижень[87].