Граничність наведеної позиції розкривається через низку роздумів про становище людини у світі. Чи не вбачається в зреченні розуму свавільний крок, несумісний з її природою? Передовсім, у подібному накладанні на себе тягаря безуму людина намагається подолати усталеність і часовість. Вона воліє задіяти всі можливості людського духу. Отже, не повноти розуму зрікається юродивий, а тих модусів ratio, які втримують людину в «манливій» вичерпності її дійсності й перекривають усі підходи до розвитку інших поривань. Тому не можна говорити про несвідомий вибір юродства, а лише про той, що розігрує наперед визначену дію (вдень юродствує — вночі молиться). Через це відкидання інтелекту є лишень показовим, напускним дійством.
Перебуваючи на самоті, юродивий повертається до розуму. Головним завданням його креативного розмислу стає опір мисленню марнотному, недолугому. Юродивий мусить тримати свій ум без додаткового «наповнення», у чистій безобразності й простосерді. Притаманною ознакою юродства є не лише «аскеза розумова», тобто внутрішня, але і зовнішня. Такими є жалобний мотив і покаяння перед світом, реалізовані в носінні волосяниці на голому тілі. Полишаючи обійстя культури, юродивий уподібнюється небіжчику, що немовби переходить у протилежний вимір. Досить пригадати, як Василій Блаженний ходив узимку й улітку безмаль не голий, проводячи ночі на папертях, а дні — на відправах у церкві. Про нього ходило безліч поговорів, сповнених фантастично-неймовірних небилиць.
Усю надсаду й терплячість стану юродивого підтверджує іконопис. Він віддзеркалює «мудре шаленство»: поза юродивого виказує «молитовне передстояння», неприкриту наготу плоті й думки. Відомо, що ікона має неабияку цілющу дію. Так, написання ікони «Образ Пречистої Богородиці Подавання Розуму» відновлює розум душевно недужому благочестивому іконописцеві, який молиться, а потім створює образ Богоматері. Зображення, яке називали «Подателькою розуму», нерідко можна побачити в багатьох храмах. Через це спосіб життя юродивих часто викликав захоплення у великих можновладців. Відомо, що Іван Грозний особисто знав Василія Блаженного й виявляв симпатії до нього, а також писав літературні твори, підписуючи їх ім’ям Парфенія Юродивого. Цар неодноразово вдавався до різноманітних чудернацьких витівок, уважаючи, що зможе посилити свою харизму. Але це була гра в юродство, пародіювання його. Щоправда, вже за Петра І юродивих переслідують, а в другій чверті XVIII століття спеціальним едиктом забороняють заходити до церкви. До появи спеціальних шпиталів усіх волоцюг, юродивих, убогих, кликуш, ворожбиток засилали у найвіддаленіші північні кляштори.
В юродстві вбачають щонайменше два компоненти: активний і пасивний, який полягає у відмові від світу. Наприклад, галицький юродивий XVII століття Стефан Нечаєв зрікається світу, пориваючи всі життєві зв’язки. Мати голосить за ним, немов за померлим. Натомість активний бік юродства полягає в тому, аби «сваритися зі світом», виказувати неподобства й безчинства, попираючи правила пристойності. За мовчазної згоди більшості людей юродивий удостоюється свободи на вчинення тих дій, що виходять за межі звичаєвості. Він може зчинити галас у храмі під час служби або безстидно себе поводити на очах вуличного натовпу. Бо ж «благодать спочиває на найгіршому».
Юродивих часто порівнювали з кініками. Пригадаймо найприкметніші риси кініків на прикладі особи Діогена із Синопи. Доволі дивною поведінкою для оточуючих був його підкреслений аскетизм: влітку він качався на гарячому піску, а взимку обіймав засніжені статуї, до всіх ставився з підкресленим презирством, називаючи містерії святом для дурнів, а демагогів обзивав посіпаками черні. Божевільними нарікав тих, хто не прагнув простого життя. Привселюдно міг рукоблудити, справляти природні потреби, не вбачаючи в тому якихось лихих учинків, але викликаючи фурор у гидливих міщан. За ці витівки він дістав прізвисько «собака», супроти чого, здається, не дуже й протестував.
Те саме спостерігається в юродстві. У культурі православної Русі саме пес символізував юродство. У культурі римо-католицької Європи він був ознакою блазня й ганьби. Серед середньовічних покарань одним із найбільш принизливих було побиття дохлим собакою. Та була відмінність: юродивим знехтували, а блазень був недоторканим.
Та якщо в кініка ми знаходимо риси епатажу, то юродивий втілює мотив докору, принаймні в естетичному плані. Обидва схильні до почварної образності. Діоген як радикальний послідовник Сократа наслідує мудрість, прикриту зовнішніми ознаками непривабливості. Образ потворного мудреця завжди перебуває на межі між божественним і профанним, необізнаністю й знанням. У різних культурах функції блазня могли відрізнятися, але майже незмінною лишалася потворність, що відображалася через його мову чи поведінку загалом.