Куртуазна несамовитість
Для Середньовіччя властива інша структура людського характеру. Йдеться передовсім про куртуазну літературу, де вищий ступінь святості, героїзму, злочину чи любові досягається в нерозумному стані. Вчинки, які випадає здійснити лицареві, стають поведінкою, яка не збігається з релігійними уявленнями, а властива героєві у винятковій ситуації. Вираз несамовиті спостерігається, приміром, у «артурових епопеях»[108].
Спробуймо переказати кілька показових сюжетів. У віршованому романі Кретьєна де Труа «Івейн, або Лицар Лева» розповідається історія про хороброго воїна, котрий закохується в дружину здоланого ним чорного лицаря й бере з нею шлюб. Друзі кличуть Івейна взяти участь у битвах, турнірах і авантюрах, адже саме так належить жити героєві. Лодіна, дружина лицаря, погоджується на звитяжну подорож чоловіка, та за умови, що за рік він має повернутися до неї. Але бездумність, а подекуди й недоречність подвигів призводить до того, що Івейн повністю забуває своє кохання. Минає рік, а бравий лицар і не поспішає додому. Посланниця від розлюченої Лодіни докоряє йому за вчинену кривду й передає її наказ більше ніколи не показуватися на очі. З глибокого розпачу герой втрачає розум. Порвавши на собі одяг і майже повністю здичавівши, він блукає лісами й живе полюванням. Якось серед дрімучого лісу його знаходить якась поважна дама, яка й зцілює Івейна від божевільного сну чарами феї. Відтоді подвиги Івейна набувають осмислення.
Шаленство постає наріжною подією людського переродження. Воно є водночас карою й катарсисом. Лицар сам себе наражає на подібне покарання. Він прагне шаленства. Ризик цієї ситуації полягає втому, що божевілля видається йому шляхом випробувань. Івейн «обирає» цей стан як царину забуття, далі покладаючись вже винятково на забаганки долі.
Інший приклад — роман про «Трістана та Ізольду». Важливим моментом фабули стає ім’я Трістан, що перекладається з французької як «сумний». Меланхолійна журба супроводжує шлях поневірянь лицаря. Кульмінацією історії є знайомство Трістана з ірландською царівною — Білявою Ізольдою. Випивши з молодою нареченою короля Марка чарівний любовний напій, герої навіки стають заручниками магічного зілля. Несамовитість кохання діє, мов фатум. Пристрасть здіймається, ніби стихія, створюючи в душі коханців шалену бурю. Вони нічого не можуть вдіяти із собою. Любов застить розум і штовхає їх на нерозсудливі кроки. Свої вчинки Трістан виправдовує з мечем у руках. Навіть насильна розлука коханців не стає на заваді їхнім почуттям. Аби бути поруч з Ізольдою, Тристан удає навіженого: бриє наголо голову, вдягає суцільно скроєний плащ, вішає на шию посох, розкидає на вітер мідяки, нападає на короля Марка, провадить шалені розмови й оповідає неймовірні історії. Лише смерть є визволителькою від любовно-безумної лихоманки.
Чимало дослідників відзначають, що у зв’язку з цим стає помітним композиційний момент пізньоренесансного твору — «Несамовитий Орландо» Лудовіко Аріосто, що пов’язаний із шаленством головного героя й фатальними наслідками його кохання до примхливої принцеси Анжеліки. Безперечним є зв’язок із несамовитістю героїв бретонського циклу: Трістана й Ланселота. Обидва герої втрачають розум на ґрунті любові, але Орландо є ближчим до Трістана, адже безпосередньою причиною його безумства є ревнощі. Однак шал героя не є кульмінацією роману й не осмислюється як покарання. Шаленство як кара значилося в класичних сюжетах: «Аякс» Софокла, «Геркулес Шалений» Сенеки. Божевілля чи тимчасове потьмарення характеризують період митарств. Такими є Геракл Еврипіда, у деяких версіях — Одіссей, пізніше — Сегізмундо Кальдерона. Вельми показово, що любовне безумство осмислюється як вирішальне випробування почуття. Та шаленство Орландо не підтверджує, а радше знищує любов. До цього треба додати смисл випробування — повернення розуму через проходження крізь небуття. Так само Еней у поемі Вергілія, якого веде до царства мертвих несамовита Сивіла, сходить у пекло, сягаючи граничного звільнення, зокрема, від любові до Дідони. Еней пізнає свою місію, спустившись у надра землі, а до Орландо, що піднявся на небеса, повертається розум.
Наостанок наведемо ще один сюжет, тепер із роману Вольфрама фон Ешенбаха «Парсифаль», де зустрічається невинна глупота, котра якоюсь мірою протистоїть лицарській несамовиті. Ще будучи малим хлопчиком, Парсифаль захоплюється лицарством, а радше його видовищними якостями як незвіданою звабою, оскільки виховується в лісі й не має жодної гадки про героїчну звитягу. Мати, бажаючи вберегти сина від небезпечної долі, обряджає його в шати блазня й садовить на шкапу. Проте свої «подвиги» юний герой вершить згідно зі своїми обмеженими уявленнями про лицарство й власною інтерпретацією настанови інших. Цікаво, що в цьому стані він має дар передбачення та сакральну недоторканість.