Парсифаль є символом первісної простакуватої невинності. Він дивиться на світ з погляду іншої ментальної організації. Саме це дозволяє йому побачити штучність усталеного буття. Унікальність ситуації Парсифаля пояснюється тим, що власний стан для нього теж не є чимось безумовним. Герой не приходить до якоїсь рафінованої мудрості, а лише сягає знання, яке відточене унікальним життєвим сприйняттям. Його безпосередність характеризує бездонність становлення життя.
Доктрина «вченого незнання»
Алегорія людини як форми, що перебуває в процесі самотворення, є типовою ознакою ренесансного мислення. Саме в такий спосіб, відкинувши середньовічний схоластичний мур раціоналізації, міркує про природу гнозису кардинал Ніколай Кузанський (Кузанець), протиставляючи самовпевненому «знанню» доктрину «вченого незнання» (docta ignoranta). В однойменному трактаті він виявляє обмеженість пізнання на рівні логічної форми схоластики й пише про те, що для найдопитливішої людини не буде більш досконалішого осягання, аніж явити вищу премудрість у власному незнанні. Кожний стане набагато витонченішим у знанні, коли найповніше спізнає власне незнання[109].
Дійсно, первісний порух пізнавальних домагань усякчас спирається на порожнечу невігластва. Тобто необізнаність стає першим поштовхом будь-якого розмислу, а зустріч із незнанням видається Кузанцю вищою точкою мудрості. Поставити за мету пошук меж незнання означає заразом і окреслити можливість пізнання. Тому незнання висувається на край можливого, яке, зі свого боку, є невловимим і незбагненним.
Коли дія розсуду полишає свої креси, він неодмінно потрапляє туди, де відсутні всілякі оприявлення. Ось чому істина «вченого незнання» перетворюється на невидиму присутність — наявність того, чого розум ніколи не здатний вхопити. Як зазначає кардинал з Кузи, здійнявшись над власним розумінням і навчившись незнанню, ми змушені, нехай навіть не сягаючи точної істини, прийти принаймні до того, що вона існує, попри теперішню нашу нездатність її охопити. У термінології Кузанця ця істина є «буттям-у-можливості» (possest), підходити до якого доводиться лише з мірками потенційності. Тому достеменній вивіреності традиційного впевненого знання протиставляється шалена наука незнаного.
Кребс (інше ім’я кардинала з Кузи) пропонує дві форми знання: «позитивне» й «негативне» (тут неважко помітити традицію апофатичної теології), яке і є тим «незнанням». Знання світу зображується у вигляді неймовірної пихи. Воно множиться через звичайне накопичення, додавання знань. Коли ж вільний від упереджень розум зможе це вхопити, тоді вища, незнана мудрість перевершить усіляке знання й зможе наблизитись до істини, але тільки негативно, тобто не вдаючись до позитивного мислення. Незнання виявляється сакральним зачаруванням, спонукаючи людину на майже неможливі звитяги, натомість дослідницькі спонуки розуму нагадують пошуки з ліхтариком у непроглядну ніч. Проте не розуму зрікається «вчене незнання». Розум здатен сягнути рівня свободи, ставши мірилом та межею, що вирізняє авторитарність мислення від невимушеності. Саме тут сходяться діалектичні відтінки теорії Кузанця: вони закладають можливість охопити єдність та множинність, нескінечне й конечне.
Саме ці обставини змушують Кребса міркувати про витончену природу людського розуму на сторінках своїх «Книг Простака» (Idiotae libri). А написані вони від імені «цнотливого невігласа». Образ Простака амбівалентний. Тут представлено не людину, що піддається витонченій звабі інтелігібельного розуму, таку, котрій притаманний особливий спосіб упорядкування свідомості. Таким є «Простак» Євангелій і «Сповіді» Авґустина, розум і серце якого ґрунтуються на прямодушності. Вона спрямована на виявлення того, чого хоче вся «нетривіальна» схоластика: простоти особливого (не язичницького, не раціонально-філософського й не буденно-хитромудрого зосередження) та безпосереднього буття. Діалог з Простаком і є спробою заглиблення в буття.
У бесіді навіть мовчання Простака має значення. У цій складній діалектиці простота, як «невизначеність», як становлення з хаосу чи до-культурної безпосередності, набуває образності й стає реальним учасником діалогу. Дійсно, Простак і Схоласт, хоча й перебувають на розбіжних полюсах думки, але створюють якусь гармонійну неузгодженість позицій. Це і виказує значущість ситуації: з одного боку, прагнення опанувати знання, а з іншого — показати нікчемність уявлення про його абсолютну довершеність.