Захопливим у своїй багатомірній символіці є «Корабель шаленців» Ієроніма Босха. Картина зображує веселу й безтурботну компанію на борту корабля: поруч із селянами співають і пиячать черниці (одна з них грає на лютні) разом із несамовитим ченцем. На щоглі, що вже пустила зелені пагінці, сидить сова — символ зла. Всім керує блазень — одночасно відсторонений спостерігач, який сатирично викриває нестримні звичаї й розпусний норов, і своєрідний капітан незвіданої подорожі в нікуди.
Символ «мандрівного човна» із шаленими пасажирами був поширений у середньовічній іконографії й наближається до образу біблійних «безрозсудних дів». Митець виражає ідею, що корабель блукає в морі безцільно, без жодної мети, окрім самого плавання. Тому на зображеннях «корабля дурнів» (stultifera aaris) нерідко фігурує оголена жінка, склянка вина та подібні натяки на земні бажання.
Існує й низка інших образів Босха, в яких він показує шаленство. До таких належить картина «Фокусник-шарлатан», яка передає ситуацію ошуканства. Ілюзіоніст під час виконання «номеру» дістає з рота якогось простака жаб. Обличчя глядачів видають захоплення, розчарування та байдужість. Сеанс приховує цілком прагматичну ціль шарлатана: його спільник, стоячи за жертвою й удаючи повне відсторонення, витягає з кишень глядачів гаманці.
Протягом століть формувалися різноманітні ставлення до цієї хвороби й способи її лікування. Медичні й релігійні втручання (кровопускання, голодування і молитви святим) мали позбавити людину цього лиха. Тоді ж поширювалося медичне шарлатанство. Побутувала віра в «камені шаленства» (французькою — pierre de foille), що виникали в черепі й спричиняли безлад у думках.
Картина «Видалення каменів глупоти» є наочним зображенням звичайної на ті часи операції, хоча й дуже небезпечної. На картині орнаментальний напис: «Майстре, видали камінь. Мене звати Луберт Дас». Луберт — ім’я прозивне, з яким у Нідерландах пов’язували недоумкуватість. Подібні операції провадили за часів Босха часто, але вони не доводили до добра. Попри очікування, з голови хворого лікар виймає не камінь, а тюльпан, який у середньовічній символіці означав глупу довіру. Ще одна квітка лежить на столі. Отже, будь-які знання не допоможуть у лікуванні глупоти. Цікавою є присутність священика, який уособлює церковні погляди, очікуючи допомоги від святого, та черниці з книгою на голові, що є образом меланхолії й фальшивого вчення[113].
Немало різновидів нерозумності й на полотнах Пітера Брейґеля Старшого (Мужицького). На одному з них зображені дві мавпи, скуті ланцюгами. Їхній понурий вигляд свідчить, що тварини втратили волю через власне глупство. Думка про сусідство шаленства й неталану притаманна графічній роботі «Віслюк у школі», де вчитель карає неслухняного учня. Клас заповнений учнями різного віку. Найстарший з тугою виглядає з-за ґрат карцеру, інші сидять на підлозі, тримаючи букварі. Дехто, користуючись тим, що наставник не звертає увагу, кривить писок. Реалістичні образи поєднані з гротескними і фантастичними. Тіла деяких учнів перекручені, як у балаганних клоунів. Увінчує зображення осел, який, знявши окуляри, уважно, але безнадійно читає нотні знаки. Підпис пояснює: «Віслюк ніколи не стане конем, навіть якщо піде до школи».
Суспільні врегулювання проявів шаленства інколи створювали забавні стратегії, що пристосовували розумове безладдя до повсякденного буття. Такою спробою було весняне Свято Дурнів. Кожний уважався дурнем, а шаленство ставало прийнятним стандартом поведінки. Доволі показовою є робота Брейґеля «Нідерландські прислів’я». Композиція відображає ідіоматичні вирази, більшість із яких вийшла з ужитку. Чимало прислів’їв описують нерозумність людей. Тут криють дах млинцями, пускають стріли абикуди, стрижуть свиней, зігріваються пожежею власного будинку, сповідуються дияволові — все це символізує світ, який раптом став стовбула.
Хоча ці заняття й абсурдні, всі персонажі виконують їх настільки серйозно, діловито й ретельно, що глядач не відразу помічає безглуздість: світ оповила дурість, що перетворилася на повсякденну звичку, а шаленство зводиться до рутини.
Існує й інший тип несамовиті, втілений в образі «Шаленої Ґрети». Її Бройґель зобразив у вигляді скупої й агресивної жінки. Хтива Ґрета біжить у напрямку відкритої пащеки пекла, шукаючи притулку для своєї люті. У центрі панорами не Смерть чи Диявол, а буденна людська вада: гротескна фігура маркитанки в солдатських обносках, з вузлом крадених речей. Навколо — розлючені сільські баби, що грабують покинутий господарями будинок. Автор ніби натякає: справжнє пекло починається в людському серці як егоїстична свідомість, з якої виринає безум. Ґрета схожа на шекспірівську леді Макбет. Свідомість цього персонажа «законсервована»: вона блукає, немов сомнамбула. Все в леді Макбет бездушно: врода, жіночність, пожадання, навіть шаленство[114].