Божественна Морія
Чи не найбільш відомим трактатом про дурість є книжка Еразма з Роттердама «Похвала Глупоті» (Moriae Encomium, sive Stultitiae Laus, 1511). Це складніший твір, аніж прямі сатиричні атаки Бранта на людські слабкості, побудований у вигляді монологу-самовихваляння, щоби виказати почуття нескромності. Витоки цього сюжету сягають корінням часів Стародавньої Греції та Риму. Прийом «клеїти дурня» був добре відомий і використовувався вже Цицероном. У риториці Аристотеля згадуються способи самопохвали, а Плутарх демонструє варіанти вихваляння благородства греків і римлян. Також багато класичних письменників хвалили «речі без честі». Це був порівняно легкий риторичний метод, аби привернути увагу аудиторії. Підхід Аристотеля, який перелічує риторичні прийоми судового звинувачення, коли спочатку довго хвалять нікчемні заслуги обвинуваченого, щоби потім поставити велику пляму осуду, цілком очевидно, був відомий Еразму. Важливим чинником є також традиція античного театру. Фрагменти з персонажами-шаленцями в комедіях були так майстерно виписані, що вони тішать глядачів навіть до наших днів. Аристофан проклав шлях для більш пізніх авторів, показавши, як можна сатирично зобразити глупоту.
Еразм показує дві форми нерозсудливості. Богиня Глупоти (Stultitia) залічує до шаленства любов, сексуальність, подружній зв’язок та, звичайно ж, прості тілесні задоволення. Інша форма дурості — ірраціональне шаленство, яке несе в собі християнин у його повсякденні. Еразм трактує нерозсудливість з більш вигідного боку, ніж Брант. Він не погоджується з його осудом багатьох форм егоїзму і гріха. Читаючи «Похвалу Глупоті» Еразма, доводиться дивуватись не лише веселому виправданню шаленства, а особливості місця, яке воно посіло. Варто пам’ятати, що міські видовища пізнього Середньовіччя (карнавальні «ходіння дурнів» на чолі з Татусем-Дурнем і Безглуздою Матінкою) породили девіз цієї доби: «Число дурнів незліченне».
У французьких «соті» («бешкетуваннях», від sot — «дурень»), голландських фарсах (латинське farta — «начинка») чи німецьких «фастнахтшпілях» (німецьке Fastnachtspiel — «маснична гра») панувала богиня Глупота зі своїми пажами: дурнем і його побратимом шарлатаном[115]. Вони в численній компанії дурнів, вбраних у костюми строкатих кольорів (червоний — мужність; жовтий — веселість; зелений — оновлення) з ослячими вухами (ознака сексуальної хтивості) на капюшонах (іноді лисячі або телячі хвости), при брязкоті дзвоників (символ множинності смислу — сигнал попередження, клич до поклоніння чи свята, атрибут, який чіпляли на шию худоби), які звисають з одягу, виконують акробатичні номери й виголошують сатиричні каламбури. Клаптики, з яких шили вбрання, мали символізувати хаос, підкреслюючи виверти дурня. Блазень тримав коротку палицю, на кінці якої висіла маленька голова дурня чи маріонетки. Це був комічний скіпетр, на який чіпляли сечовий міхур свині, що виконував роль пародійного фалоса. Його іноді використовували для нанесення іншим ударів заради сміху.
Сюжети постановок, як правило, були такі: чоловік і жінка сваряться, торговці з покупцями обманюють один одного, ледачі студенти натужно вивчають латину, солдати похваляються, священики спокушають жінок тощо. Персонажі, анонімні чи алегоричні, уособлювали вади або соціальні типи. Часто вони потрапляли в неоднозначні ситуації, котрі нагадують сучасний театр абсурду. Як-не-як дурість є темою і фарсів, і соті. Персонажі —рогоносці, наївні службовці, сварливі жінки, ролі яких виконують здебільшого непрофесійні актори. Головна мета на сцені — виявлення та висміювання безумства світу. Чимало середньовічних театралізованих видовищ були поставлені просто на вулиці: на ринковій площі або на підвищенні (поміст, підпертий бочками). На подіумі чіпляли завісу замість тла, туди піднімалися актори, що були по той бік сцени. До XVI століття всі ролі грали чоловіки. На сцені відтворювали сувору ієрархічну структура реального суспільства, втім, перевернутого догори дриґом.
115
Бахтин М.