Вільною від моралізації Бранта була й німецька життєрадісна народна книга «Тіль Ойленшпіґель», герой якої, прийнявши образ дурника, кепкує над усіма верствами суспільства. Удавана нерозумність Ойленшпіґеля оголює загальну дурість, що панує над життям.
У романі священика і лікаря Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель» мудрість теж одягнена в блазнівське убрання. Скажімо про це детальніше. Персонажі Рабле та чимало їхніх дій — запозичені з популярних легенд, особливо з «Великих хронік». Зокрема, епізод про те, як Мерлін покликав Ґарґантюа допомогти королю Артуру. Несамохіть Ґарґантюа руйнує Арденський ліс, випиває молоко від тисячі корів і затоплює власним сечовипусканням Париж заради сміху. Рабле вправно переробив ці матеріали. Після історій про Ґарґантюа він розповідає про подвиги його сина Пантаґрюеля, якому його друг Панурґ дораджує з різних юридичних, медичних, філософських і теологічних питань. За порадою блазня Трибуле, пантаґрюелісти вирушають за вирішенням усіх своїх сумнівів до провидця Божественної Пляшки. За словами Пантаґрюеля, дурень почасти й розумного навчить. Дорогою персонажі Рабле взаємодіють із соціальними, політичними, культурними та інтелектуальними інституціями свого часу, а також з дурнями, шахраями, лицемірними ченцями, недоумкуватими педантами, божевільними правителями та іншими. Все це супроводжується нескінченними каламбурами, двозначностями, постійною грою слів.
Сміх у Рабле асоціюється з непристойністю, тілесними функціями, грубою поведінкою, що регулюється суспільством. А його сатира спрямована проти тих, хто видає себе за вчену людину: це філософи, богослови, політики, лікарі, юристи, священнослужителі. Панурґ видасться типовим дурнем і проблемною фігурою, бо виявляє схильність до чаклунства та женоненависництва, водночас не цураючись звичайнісінького обману, словесного крутійства і шахрайства[116].
Мудреця в трагедії Вільяма Шекспіра «Король Лір» теж персоніфікує блазень, а головний герой прозріває лише тоді, коли сам впадає в шаленство. У романі Міґеля де Сервантеса взірці старого суспільства й мудрість гуманізму вигадливо сплітаються в голові напівбожевільного ідальго. Такими є приклади мудрого безумства.
Відповідно, з королівських висот промовляє й Глупота Еразма. Морія (грецьке μωρία — «глупота») пародіює софістику схоластичних аргументацій. Справді, безглуздя панує над минулим і майбутнім, а сучасне життя — справжній ярмарок дурних. Але природа і розум, щоби розкритися сповна, мусять напнути на себе блазнівський ковпак. Отже, шаленство провадить владу над життям, виказує свою первісність. Таким чином, усі форми людських зв’язків, хоч це й не так помітно, завдячують глупоті. Вона є основою таланту, адже розкриває незнані можливості людини, що видаються дивними через свою неусталеність.
До того ж Морія — це Природа, якій немає потреби доводити свою правоту. Вона видається дивною і страшною, адже не є передбачувана. Завдяки хмільній і веселій грі Глупоти народжуються на світ люди («дурне діло — нехитре»). Не важко помітити, що Шаленість існує для блага роду людського. Без неї жоден зв’язок не був би приємним і міцним. Ніхто не може обійтися без неї, та ніхто й не визнає, що послуговується її щедротами.
Значна кількість людей «заражена» глупством і носить його в собі. Та не кожний знає, що робити з ним. Бо ж справжнє глупство — це дар, а не мета. Вічна божественність Глупоти відкриває незвідані глибини неможливого. Глупота — безпосередня шукачка правди, але не тому, що прагне відвертості. Вона сама її втілює, сочить невпинний струмінь свободи помислу. Глупство не обтяжене мудруванням, воно — проста мудрість, хоч і непомітна.
Та ніхто не хоче вступити до володіння Глупоти самочинно. Мало хто відважиться на те, щоб назватися дурнем. Глупота оточена нестерпним себелюбством, улесливістю, тотальним забуттям, заспокійливими лінощами, розкішною насолодою, безумними мареннями, галасливим бенкетом і непробудним сном. Вона — мов спрагла популярності Істина, яка водночас не прагне бути відкритою. Це свобода, що здатна сама себе ув’язнити. Морія знімає одні обмеження, але може накласти ще гірші. Продаючи одну істину за власне благополуччя та репутацію, ми здобуваємо зовсім іншу, можливо, навіть непотрібну й тяжку.
Свята Глупота — це правда життя. Воно прісне, коли її нема, і безумне, коли її забагато. Кожен прагне мудрості, та ще треба пошукати того, хто волів би кровно побрататися з Глупотою. Бо це ж вона точить флюїди непривабливості, аби не звабити, але якщо причаровує, то позбавляє усілякої опіки. Якщо мудрість приватна й усамітнена, то глупство вимагає публічності. Його не доведеться шукати — воно на кожному кроці. Жертовні церемонії на честь Морії відправляються щомиті без усілякого усвідомлення. Що й казати, навіть найвитонченіша мудрість шукає глупоти. Вона вимагає не тільки застережень, але й грайливої нестриманості, а тим часом стає здобиччю розуму, піддається нерозсудливості вчених, але служить і тим, хто утримується від зловживання ділами науки.
116