Глупота поблажлива й милостива. Замість використаної можливості вона запропонує іншу, позбавить горя та полегшить втрату, лікуючи забуттям. «Блазневі легше дивитися в очі смерті», — промовляє Глупота. Бояться лише безуму, а дурня шанують, мов божественного медіума. Дурень не збреше й нічого не ускладнить. Його простота — не убога спрощеність. Дурнева правда не зранить серця.
У глупстві криються два шаленства. Перше — кипить мстивим запалом, лякаючи душу гнівливими фуріями. Друге — схоже на приємну помилку розуму, здатну звільнити душу. Щасливим стає той, хто уподібнюється Морії, чиє глупство є шаленством на межі. Він заглядає в безодню, а не летить в її лячну порожнину. Провокаційні промови Глупоти не мають меж. Проте нікому не можна забувати міру й межу, а тому вона мовить: «Будьте здорові, аплодуйте, живіть, пийте, славні причетники таїнств Морії»[117].
Донкіхотство
Услід за бучним банкетом Глупоти розгляньмо тріумфальне шаленство. Тут ми не спіткаємо безумство як злостиве покарання чи катартичне долання тягарів, що виринають із коловороту долі. У чому ж отоді полягає цей безум, що судився новому ренесансному культурному героєві?
Передовсім треба згадати «героїчний ентузіазм» великого Ноланця — Джордано Бруно. Його відданість живій ідеї змушувала одних уважати його за божевільного, а інших захоплюватися його войовничим шалом філософа. Бруно вчив, що існує кілька типів ентузіастів: ті, що виявляють нерозумний порив, схожий на здичавіння; і такі, що перебувають у божественному відчуженні. У другому випадку маємо справу з іншою подвійністю: ситуацією повної залежності від Божого Духу, який веде людину, та моментом внутрішнього покликання до справедливості й істини, здатного запалити світло розуму самого дієвця[118].
Дещо подібне можна угледіти в бучливому пафосі «шалено-мудрого» лицаря Дон Кіхота Ламанчського й у відкритті «донкіхотської ситуації». Сюжет роману про Дон Кіхота та його головна ідея будуються на яскравому контрасті: це пара «шалених» мандрівників (Дон Кіхот і Санчо Панса), котрі протистоять розсудливому, але пасивному оточенню. Трагікомічна ситуація, яку змальовує Міґель де Сервантес, має подвійне нашарування сміху. Це не тільки висміювання лицарського роману й силкувань нерозсудливого героя змінити світ засобами безглуздя, це ще й нагода покепкувати з Дон Кіхота.
Сміх над Лицарем Сумного Образу є наругою над високим і благородним у людині, над вічною активністю людської свідомості, над лицарським натхненням і можливістю втручання в хід життя, коли одухотворена особа втрачає почуття дійсності. Та головний мотив роману — це уявне припущення того, що той сміх звучить ніби за згоди самого вигадливого ідальго.
Сервантес, хай навіть і несвідомо, відкрив для нас іншого Дон Кіхота. Його герой починає жити власним життям, і у нас не виникає сумнівів з приводу справжності його існування. Адже саме він, незважаючи на незаперечну реальність та стіну раціональних доводів, вчиняє згідно зі своїми переконаннями — боронить свою віру. Натомість реальна пересічна людина, підкорена повсякденній застиглості, видається несправжньою.
Для нас Дон Кіхот уподібнюється деміургу, що здатний творити світи. Тільки незвичність і неоднозначність цих світів змушує нас, як читачів і критиків, вважати його божевільним. «Його уява була наповнена всім тим, — пише Сервантес, — про що він читав у книжках: чаклунством, розбратом, битвами, викликами на поєдинок, пораненнями, освідченнями в коханні, любовними походеньками, сердечними муками і різною неможливою нісенітницею; й до того міцно засіла у нього в голові думка, нібито все це нагромадження чудернацьких небилиць — істинна правда, що для нього в цілому світі не було вже нічого більш достовірного» [ч. І, глава 1]
Але виявляється, що божевілля Дон Кіхота вплітається в якусь складну комбінацію уявлень, дивну гру, злу витівку. Цього могло б і не статися, якби автор на початку роману не назвав свого героя шаленцем. Та попри такий детермінізм, Дон Кіхот сам руйнує жорсткі умови, в яких йому довелося опинитися, а Сервантес, відповідно, втрапляє в деяку залежність від хитромудрого шаленця. Згадаймо лишень ту обставину, про яку говорить Борхес, аналізуючи роман: коли священик і цирульник переглядають бібліотеку Дон Кіхота, читач помічає в ній книгу, написану Сервантесом. Тобто цирульник і священик можуть натрапити на том, який ми зараз читаємо. Виходить, що сам Дон Кіхот «вживлює» свого автора у витворений ним же світ.
117