Згодом представники сократичної школи кініків, підхоплюючи його іронію, не мали неуцтво за гріх. Навіть останній невіглас, вважали вони, завжди відкритий до знання. Звісно, якщо він не хоче просто відтворювати прописні істини. Знання має витати у вирі думок, а не застигати у формі догми. Добре відомо, що кініки були проповідниками «ідіотизму» (від ιδιώτης — «приватна людина»). Їхня ідіотея не є пересічним невіглаством, неосвіченістю чи тривіальною затримкою психічного розвитку. Це перебування в стані самодостатності. Безперечно, кініки ніколи не зрікалися розуму. Достатньо пригадати, як часто вони твердили, що людина стоїть перед жорсткою альтернативою: взятися за розум або встромити голову в зашморг. Розум, наполягали вони, має божественне походження. Найвідоміший кінік Діоген Синопський, який частенько брав на кпини усе того Платона, за що той роздратовано дражнив його «божевільним Сократом», не раз любив повторювати, що геть усе буття сповнене богів.
У платонівському діалозі «Федр» Сократ, ведучи одну з розмов про природу божественних потрясінь, зазначає: «Хай там як, а таки величезні для нас блага виникають від шаленства, щоправда, коли воно дається нам як божий дар». Надалі він виокремлює чотири види того шаленства[7]:
1) пророче — ним опікується Аполлон;
2) ритуальне — це прерогатива Діоніса;
3) творче — на нього надихають Музи;
4) любовне — за нього відповідають Афродіта й Ерот.
Розгляньмо, яких форм набували ці вияви в культурному бутті грека.
Жага пошуку пророцтв була спричинена уявленнями про недосконалість людської істоти. Згадаймо Геракліта Ефеського[8], який писав, що людська вдача, на відміну від божественної, геть позбавлена розуму. Тому навіть наймудріший чоловік супроти божества скидається радше на мавпу. «Дурень, — каже філософ, — будь-якими словами (вченнями) захоплюватися любить». Не дивним, відтак, видається його погордливе ставлення до творців сучасних йому вчень. Адже багатознайство не научає розуму. Ось чому цей «темний віщун» обирає оракульський спосіб філософування, схожий на дивну суміш зарозумілості й нестійкого душевного стану. «Пихатість (зарозумілість) — священна хвороба». Тут йдеться про падучу недугу, що мала для греків сакральне значення. Простежуємо також прихильне ставлення ефесця до віщування: «Сивіла несамовитими вустами сумне та неприкрашене, та не підмащене виголошує [і голос її крізь тисячоліття проходить] через Бога» [пер. А. Тихолаза].
Загалом передбачення складали вагому частку обрядового культу давніх еллінів. Дельфійський оракул, або храм Аполлона у Фокиді, був найвідомішим релігійним центром біля підніжжя Парнасу. Згідно з міфом, Аполлон сам обрав місце для свого святилища, після того як убив там Пітона, великого змія, що переслідував його матір Лето. Мистецтво заглядати в майбуття за допомогою пророцтв отримало назву манічного (слово «манія» ми вже згадували), оскільки передбачало стан несамовитого шаленства. До потаємної частини храму, безпосереднього обійстя оракула, ніхто не міг заходити, за винятком жриці-пророчиці (піфії). Вона випивала ковток води зі священного струменя, жувала листя лавра (дерева, присвяченого Аполлону) й сідала на золотий триніжок над ущелиною скелі, з якої здіймався запаморочливий газ. Впавши в екстаз, піфія вигукувала незв’язні слова, а жерці їх тлумачили як волю Аполлона. У мить самозабуття вона уподібнювалася божеству, власне, сам бог ніби входив у неї. Завдяки цьому вона мала змогу виголошувати пророцтва від першої особи.
Ритуальний тип шаленства ширився Елладою з Фракії, його пов’язують із культом Діоніса — бога розбуялих сил і нестримних пристрастей, покровителя виноградної лози й вина. Чи не найголовнішою ознакою діонісійних містерій є екстаз (), тобто стан, якого досягали за допомогою різноманітних музичних інструментів: тимпанів, кимвалів і флейт. Усе дійство супроводжувалося оргіастичними танцями. Як описує Фадей Зелінський у «Давньогрецькій релігії», щонайбільше шаліли німфи, котрі звалися менадами (вакханками). Вдягнуті в шкури молодих оленів (небриди) й обперезані живими зміями, вони постійно обступали свого бога. Кожна з них тримала в руках тирс — обвиту плющем і виноградним листям патерицю. Шал захмелілого танку Діоніса охоплював мало не всю Грецію. Розміреній релігії світлоносного Аполлона протиставлявся розвій темних і диких душевно-тілесних сил. Складалося враження, що в несамовиті танцю душа ніби «виходила» за межі плоті. Отже, людина самостійно мала шанс переконатися в самобутності своєї душі, ба навіть у її безсмерті[9].