Недарма Сервантес зазначав: «Для мене одного народився Дон Кіхот, а я народився для нього; йому судилося діяти, а мені — описувати; ми з ним становимо надзвичайно дружну пару…» [ч. II, глава 74]
Отже, Дон Кіхот перетворюється на символ, під дією якого ми теж набуваємо здатності витворювати світи. На думку Ортеґи-і-Ґасета, Дон Кіхот цілковито належить реальності, в якій його неприборкана воля повинна становити невід’ємну органічну частину. І ця воля є волею до рішучості й пригоди. Ось чому з такою дивною легкістю він переходить із сумовитої зали таверни у світ казки. У цьому прагненні збігається світ яви та сну, реальності й ілюзії. Тому духовну природу Дон Кіхота можна визначити як граничну[119].
Шлях, який пропонує Дон Кіхот, виказує особливу життєву стратегію, згідно з якою порушити закостеніле переконання більшості можна лише чудом, офірою, прагненням покласти на вівтар мети всі свої життєві сили, розкриваючи перетворювальну здатність духу. Єдиний, хто бачить і по-справжньому розуміє Дон Кіхота — це його відданий зброєносець Санчо Панса, котрий за зовнішнім безумством вояка на старезній шкапі зумів розпізнати його героїзм і глибокий розум.
Усі подвиги Дон Кіхота видаються злочином в очах суспільної моралі. Він поводиться як злочинець або просто безумець. Колись Міґель де Унамуно висловив прихильність саме до такого Дон Кіхота, порівнявши його з біблійним Авраамом, якого прославив К’єркеґор, чи з Христом, якого зненавиділи фарисеї. Тому Унамуно проповідує «кіхотизм», що сформувався на основі віри й свободи, зрілості духу. Новий ідеал Лицаря Шаленства не вміщається в обшир цього світу, а тому є хворим і ворожим для нього. Від «чуми» здорового глузду він прищеплюється справжнім шаленством, аби звільнитися від «влади джентльменів Розуму»[120].
Тож не з вітряками б’ється хоробрий дух лицаря і його слабке тіло, а з двійниками людської неспроможності вийти за межі усталеності. А щоб здолати ці примари, йому необхідний спалах іскри шаленства.
Удаване шаленство
Бо ж божевілля в тому й полягає, щоб бути не в своїй, а в Божій волі <…>
Хоч це й божевілля, але в ньому є послідовність <…> Божевіллю часом так щастить влучити, що розуму й здоров’ю годі так щасливо розрішитись.
На відміну від станів, коли несамовитість походить від божественного повеління або ж є природною ознакою, існує особливий вид шаленства, який можна назвати «симуляцією». Несподіваність такого підходу захоплює тим, що людина, вдаючись до розриву упорядкованого плину мови як феномену суспільного спілкування, заповнює створені прогалини провокаційними повідомленнями. Те саме можна сказати й про поведінку людини, яка вдається до імітації.
Мотиви вдаваного шаленства були надзвичайно поширені в даосизмі (скажімо, у «Чжуанцзи» — «сон про метелика»). Вдягання маски спряжене з неабиякою психічною наругою над своєю особистістю, адже збереження стану внутрішньої розважливості повсякчас порушується хаотичним впливом створюваного розумового безладдя. Свого часу, аби не потрапити в тенета віроломного світу, Григорій Сковорода вдягає маску безрозсудності, приховуючи потаємні наміри, щоби жити в істині та творити власне буття. Щоб зберегти в ясності свій розум, він удає нерозумність. Відомо, наприклад, як гіркий підсумок життя батька порушив засади світобудови й без того надто вразливого Достоєвського-юнака, і він надумав шукати порятунку в удаваній душевній хворобі.
Але, прикидаючись шаленою, людина ризикує потонути в безодні правдивого божевілля. Якої зібраності й напруження душі необхідно дійти, аби не розпастися на кавалки розмислу, що ризикує перетворитись на нестримне белькотіння? Лише міцна психічна конституція може впоратися з можливими інтервенціями.