Трагічна доля українського письменника Тодося Осьмачки ілюструє окреслений спосіб коливання духу, подаючи приклад розхитаної душі. Пройшовши в божевільнях коло вразливих тестувань психіки, він не уникнув удаваних конструкцій безуму, приміряючи їх задля порятунку від терору тоталітарної машини. Кирилівська лікарня в Києві, певно, стала для нього образом пекельної України, яку йому довелося врешті полишити. Він часто тримав свої плани у таємниці від усіх і був непрогнозований у вчинках. За переказами, йому раптом ввижалися підіслані вбивці чи накочувався страх перед їжею з чужих рук. Він міг голодувати цілими днями. Словом, набув манії переслідування. Цього жаху він не позбувся аж до останніх днів свого життя.
Відомий блазень англійського короля Генріха VIII Віл Сомерс був удаваним, або «штучним» дурнем, тобто не дурнем від природи. Він був скоріше талановитим виконавцем, першим значущим коміком англійського Відродження. Його спеціальність — словесна дотепність, гумор, гра з мовою. Його стиль був бурхливим, часто нерозумним. Досить показові приклади означуваного явища ми можемо зустріти й у літературі. Більшої відвертої неприхованості й широти простору душевного поневіряння сповнений випадок з датським принцом Гамлетом з відомої трагедії Вільяма Шекспіра. Здобувши досвід «спілкування» з Тінню, уособленим духом свого отруєного батька, Гамлет вирішує вбратися в шати шаленства. Адже безум — то символ приналежності до іншого світу. Нестерпний стан шаленства чергується з прихованими розмірковуваннями людини, яка мислить і говорить цілком розумно. Гамлетове шаленство маніфестує несподіваний спосіб наближення до більш глибокого рівня розумності, а назовні виявляє себе нескладним базіканням.
Шекспірівський Гамлет є уособленням сумніву, який охопив ренесансну людину після небувалого антропологічного оптимізму. Його сумніви, страх і песимізм зводяться до того, що людина є ніщо інше, як квінтесенція праху. Золотий вік гуманізму, коли Леон Баттіста Альберті казав, що людина зможе робити все, якщо тільки забажає, обернувся скептицизмом Мішеля де Монтеня: а що ми взагалі знаємо? Шекспір створив свою п’єсу в рік смерті власного батька й через чотири роки після смерті єдиного сина на ім’я Гемнет.
Хоча Гамлет і шаленець, його зазвичай називають найбільш інтелектуальним героєм у літературі. Його скепсис, проникливість, обережність, дотепність і завбачливість дозволяють знайти в ньому щось спільне з іншими колоритними дурнями Шекспіра. Втім, як принц він не має носити ковпак і дзвоники, співати, танцювати, тобто робити те, чим займався Йорік. Гамлет приймає гру, коли оточення ставиться до нього як до дурня, ніби змушуючи його грати цю роль. Проте вигляд Гамлета, вбраного в чорне, є прямо протилежним блазенському образу.
Цікаво, що слово «дурень» або його похідні вживаються дев’ять разів у п’єсі. Як характеристика Йоріка вжито слово «блазень». Існує кілька персонажів, у діях і розмові яких розпізнається нерозумність. Зокрема, йдеться про Полонія, який любить слово «дурень». Нерозумність і шаленство стосуються Офелії, Розенкранца й Ґільденстерна, подекуди навіть Клавдія. Та шаленство Гамлета, звичайно ж, є іронічним способом поводження. Він використовує удаване божевілля, щоб захиститися й атакувати своїх ворогів. Питання про те, чи божевілля Гамлета є справжнім або удаваним, турбувало критиків протягом багатьох століть. Найвірогідніше, він свідомо симулює шаленство, граючи дурня багато разів. Приміром, щоб прийти до тями, побачивши привид батька, щоб збити з пуття ворогів, часто ображаючи їх, а також після вбивства Полонія, щоб угамувати нестерпні емоції[121].
Театральність Гамлета не обмежується вдаваним шаленством. Він славиться своєю грою слів, часто граючи дурня у взаємодії з іншими персонажами. Викликаючи подив у Офелії, Гамлет із сарказмом закликає її вийти заміж за дурня. Він одночасно трагічний і комічний персонаж. Використання філософської рефлексії про смерть і похмурий гумор лише підкреслюють силу вдаваного шаленства Гамлета. Напевно, принц пускається манівцями несамовиті не тільки через гостроту вдумливого аналізу заплутаної екзистенційної ситуації. Він радше обирає паралельну лінію свого існування, свою меланхолійну вдачу: «Му weakness and my melancholy» [II, 2]. Саме в цьому йому допомагає личина блазня, бо з її допомогою можна було вивести істини на поверхню брехні. Гамлет розкриває свій безум по-різному: з Полонієм балагурить, а над Розенкранцом і Ґільденстерном підозріло насміхається. Для Офелії він — філософ, що збожеволів. Ймовірно, тому її тендітна душа, не наближена до царини можливого залучення багатоманітності форм власного прояву, врешті втрачає свій тонкий гармонійний стрій.
121