Подібні сцени надзвичайно розвеселяли публіку, яка раділа словесній грі, лихослів’ю, блазенському насильству у цих комедіях. Поведінка дурнів розважала римлян з тієї ж причини, з якої ми тепер теж насолоджуємося фарсом та вульгарністю, бо вони виходять за межі загальноприйнятної поведінки. Клоуни або блазні можуть говорити такі речі, які казати ніхто не смів, а тому вони можуть вдаватися до зловживань, яких ми не сміємо нав’язувати нікому. З прийняттям у Римській імперії християнства п’єси Плавта відходять у тінь через їхню аморальність і розпусту. У V столітті святий Ієронім писав про покарання, що їх він отримав за читання Плавта. В епоху Відродження твори Плавта знову набувають популярності й суттєво впливають на творчість письменників-драматургів: Лопе де Веґи, Вільяма Шекспіра, Мольєра[122].
Традицію придворних дурнів сформувала когорта строкатих безумців, простаків і сновид. У німецькомовній Європі навіть лікарів, які спеціалізувалися на лікуванні божевілля, стали назвати Narrenarzt. Дурість і шаленство були майже синонімами. Та якщо шаленці поводилися нераціонально, то дурнів просто вважали веселими людьми. Вони мали вроджений психічний дефект, а шаленці могли стати такими в будь-який час. До більшості придворних дурнів ставилися як до домашніх тварин. Їхні жарти розважали королів і князів. Європа рясніла такими дурнями, які були не тільки дотепниками, але й достатніми сміливцями, щоб оголосити незручні істини, бо крім них ніхто більше не смів того сказати вголос.
Подібними були й скоморохи — бродячі комедіанти Древньої Русі — співуни, дотепники, музики, виконавці сценок, дресирувальники, акробати, лицедії й потішники, що промишляли хороводами й співанками, жартами й фокусами. Вони були знані ще з XI століття, але виняткову популярність здобули у XV–XVII століттях. Скоморохи піддавалися гонінням з боку церкви й цивільної влади, але вони згадуються як учасники княжої забави[123].
Традиція складання безглуздих оповідей чи приказок, вірогідно, бере початок саме з тих часів. Візьмемо, для прикладу, лише два властивих українській мові висловлювання: «На городі бузина, а в Києві дядько» та «Нашій бабі рідний Федір». Обидва з них використовуються тоді, коли очевидною є безглуздість чиєїсь позиції. Справді, «бузину» й «дядька» важко поєднати у щось спільне, та більше — що має якийсь там Федір до нашої баби? Створюючи ці вислови, вірогідно, керувалися простим сполученням різних понять, але воно демонструє чиюсь неоковирність. Можна далі наводити приклади такого ритуального безглуздя — це звичаї, які на початку викривалися в християнській культурі як язичницькі забобони, проте лишилися в мовному виразі, зафіксувавши алогічні дії: «полоти сніг», «носити ситом воду». Саме їх застосовували як ритуальні безчинства.
У Середньовіччі побутувало переконання, що глупота мусить бути персоніфікована. На думку одразу ж спадають так звані виборні дурні, яких призначали для виконання сакральних функцій. Проте роль дурня настільки прижилася, що настала потреба у постійній діяльності цього персонажа. Тому при дворах західних володарів з’явилися потішники, що носили греко-римські прізвиська, але їх почасти називали жонглерами. Вони купчилися в колегії, на чолі яких стояли архиміми. Відомі їхні історичні імена. Так, Шико — блазень Генріха III і Генріха IV, Валуа й Бурбона — виконував роль довіреної особи, навіть шпигунські завдання. Цікавою є й історія «Соломона й Маркольфа», яку знали в XII столітті. Маркольф — відвертий злодіяка, що провокує ситуації, в яких цар Соломон постає в невигідному світлі[124].
Можна пригадати також французьку драматичну й літературну маску — П’єро (Pierrot), еволюція якої простягається з кінця XVII аж до XX століття. Спочатку П’єро символізував невдалого коханця, природженого невдаху, допоки не розвинулася зрадлива складова його особистості. Його більш пізнім аватарам властиві особлива чутливість, ізольованість, байдужість, мрійливість, нудьга і дотик шаленства. Як і меланхолійний Гамлет, П’єро є статичною фігурою, аж поки не набуває образу сумного клоуна. Він похмурий і задумливий, на відміну від більш агресивного Арлекіна.
122