Уявлення про формування чотирьох темпераментів людини, що виникали під час розподілу всіх фізичних і психічних якостей, приписувало меланхолікам найгіршу долю. Отож, ці люди вважалися підступними, лінивими, а головне — їм нібито загрожувала найстрашніша із хвороб — безум. Але варто зауважити, що меланхолія в тодішньому мистецтві асоціювалася з мінливим характером. Схильні до депресії або ж до нестримної експресії, меланхоліки ніби балансують між двома безоднями.
Меланхолія Дюрера близька до його власного світу як до втілення прагнення знань, сумнівів, незадоволень і розчарувань. Але в німецького митця було й власне уявлення про меланхолію. В одному з трактатів про живопис він писав, що від постійних вправ розуму витрачається тонка і чиста частина крові й народжується меланхолійний дух. Можливо, на це твердження вплинули італійські гуманісти, які були переконані, що саме меланхоліки створили найвищі цінності, породжені людським розумом.
Подібне тлумачення меланхолійного темпераменту Дюрер міг зустріти у працях флорентійця Марсиліо Фічино, де, посилаючись на Аристотеля, той писав, що збудження, властиве меланхоліку, у випадку виходу за межі норми може спричинити психічне захворювання. Але, залишаючись у нормі або трохи перевищуючи її, може загострити розум і почуття[132]. Алегорія Дюрера виявляє не лише певний тип психічної конституції, а ще й якусь здатність людського розуму до самовідтворення, яка прагне на науковому рівні й у царині філософії мистецтва розкрити медіальну особливість творення.
Найбільш відомий трактат на цю тему був написаний Робертом Бертоном і називався він «Анатомія Меланхолії» (1621). Автор присвятив розвідці близько 30 років свого життя й твір налічував понад 1000 сторінок, де читач знайомиться зі всілякими видами меланхолії. Після виходу книжки Бертона меланхолія стала доволі модною хворобою в Європі. Ренесансні інтелектуали вважали, що творчість пов’язана з меланхолійним шаленством.
Історія меланхолії містить відомості про дивні уявлення меланхоліків: наприклад, що людина цілковито чи частково зроблена зі скла. «Скляні люди» уявляли себе крихкими, відмовлялися сісти, бо боялися розбитися. Вони не хотіли піддавати себе дії променів сонця, бо вважали себе олійними лампами, зробленими зі скла. Один із перших таких випадків зареєстрований у Шарля VI, короля Франції, який носив багато одягу, щоб не «розбитися». Існують зображення скляного серця, голови, руки тощо.
Меланхоліки були приречені на душевні страждання, але їм не властиві божевілля чи лихоманка маніяка. Тут шаленство межує з геніальністю. Як уже неодноразово зазначалося, ідея безтямного поета була витворена ще давньогрецькими трагіками, проте питання про зв’язок між божевіллям і геніальністю, починаючи з XIX століття, знову набуло актуальності. Шаленці поволі ставали невід’ємною частиною західного культурного ландшафту — лорд Байрон, Едґар Алан По, Ніцше, Ван Ґоґ і багато інших.
Післямова
Завершуючи нашу подорож на «кораблі шаленців», ми помітили, що будь-якій культурі властиво встановлювати цілу низку табу, за допомогою яких її владні представники стараються так або інак регламентувати суспільство. Проте антропологи, вивчаючи цивілізації різного типу, знаходять альтернативні приклади ритуального регулювання психіки людини. Подібна соціальна адаптація забезпечує краще розуміння того, як і чому людина прагне позбутися нормативної візії речей, що її оточують, воліючи урізноманітнити способи їх осмислення. Для забезпечення цієї потреби виникають специфічні фігури (шаленець, блазень, клоун, мім та інші), які запропонували особливі моделі сміхової культури, бурлеску, перевертання ролей і зміни цінностей. Вони розкривають специфічну царину священного, яку годі зводити лише до релігії.
132
Бурно М.