Цій біржовій романтиці ділків я протиставляв романтику (вона ж і доброчесність) мистецтва, нагадуючи Пінкертонові про людей, які зберігали вірність музам у будь-якій скруті; починав від Мілле [47]і закінчував нашими численними знайомими та друзями, котрі обрали саме цей звабливий та пагористий шлях і мужньо долали скелі та колючі зарості, без копійки в кишені, але з надією в душі.
— Тобі цього не зрозуміти, Пінкертоне! Ти думаєш лише про вигоду, ти хочеш будь-що мати прибуток від зусиль, що їх затратив! Ось чому ти не станеш художником — хоч би й дожив до Мафусаїлового віку [48]! Бажання вигоди приносить невдачу. Очі художника звернені всередину, його мета — внутрішній настрій. Поглянь хоч би на Ромні. Ось у нього — душа художника. В кишені порожньо, однак запропонуй йому стати головнокомандувачем чи навіть президентом Сполучених Штатів, — і він відмовиться; ти й сам знаєш, що відмовиться!
— Може, й відмовиться! — кричав Пінкертон у відповідь, куйовдячи волосся обома руками. — Але я не втямлю чому! Я не втямлю, якого дідька йому треба! Мабуть, я ніколи не осягну таких прагнень. Звісно, це тому, що я не набув потрібної освіти. Але ж, Лаудене, навіть з моєї ницої точки зору це видається дурістю. Річ у тім, — часом додавав він, усміхаючись, — що на порожній шлунок од внутрішнього настрою мені аж ніякої користі. І ти не похитнеш мого переконання, що найперший обов'язок кожного — померти багатим, якщо пощастить.
— Задля чого? — якось запитав я його.
— Ну, не знаю, — відповів Пінкертон. — А якого біса людині так хочеться стати, приміром, скульптором? Я й сам узявся б ліпити. Але я не збагну, чому ти не хочеш братися ні за що інше… Це може свідчити ще й про убогість натури…
Не знаю, чи навчився він будь-коли розуміти мене, — а я відтоді пережив стільки, що й сам себе перестав розуміти, — та незабаром він упевнився, що мої наміри серйозні, і раптом кинув сперечатися й заявив, що він марно витрачав свій капітал, тож мав негайно повертатись на батьківщину. Йому таки варто було давно повернутися; він зволікав єдине заради нашої дружби та через мої невдачі. Але цей факт не обеззброїв мене, а дошкулив і роздратував. Така вже людська натура. Я вирішив, що цим Пінкертон мене зраджує. Вголос я цього не сказав, але своїх почуттів не таїв. Похмуре обличчя й пригніченість Пінкертона виказували, що його теж гризе ця думка. Та хоч би як там було, за час, поки мій друг готувався до від'їзду, він помітно знітився, — тепер мені соромно про це згадувати.
В день від'їзду Пінкертон запросив мене до ресторану, в якому (це він добре знав) я часто обідав, поки мав гроші. Він, мабуть, почував себе ніяково, а я сердився на нього — тож за обідом ми майже не розмовляли.
— Послухай, Лаудене, — сказав Пінкертон, явно над силу, коли подали каву і ми запалили люльки, — ти ніколи не збагнеш, як я вдячний тобі і як ти полонив мене. Ти не відаєш, який це дарунок долі — дружба з людиною, що стоїть на вершині цивілізації; тобі й уявити годі, як дружба очистила мене, піднесла мій дух; повір, я ладен померти біля твоїх дверей, наче вірний пес.
Не знаю, щоб я відповів би, але він перепинив мене.
— Вибач, я ще не закінчив! Я схиляюсь перед твоєю самовідданою вірністю мистецтву. Сам я не здатен піднестись до такого почуття, але в моїй душі в поетична струнка, Лаудене, і вона відгукується на нього. Я хочу, щоб ти лишився вірним своєму покликанню, і я допоможу тобі.
— Пінкертоне, ти кажеш дурниці!
— Будь ласка, не шалій, Лаудене! Це ж звичайнісінька ділова пропозиція — такі угоди укладаються щодня. Яким чином Гендерсон, Самнер, Лонг опинилися в Парижі? Одна й та ж історія: з одного боку — юнак, що випромінює геніальність, з другого — комерсант, що не знає, куди подіти свої долари…
— Не верзи казна-чого — ти ж убогий, мов церковна миша! — вигукнув я.
— Зачекай, поки я візьмусь до справи! — заперечив Пінкертон. — Я неодмінно розбагатію, і повір: я хочу мати з цього задоволення. Ось твоя перша стипендія. Прийми її з рук друга; адже я, як і ти, належу до людей, котрі вважають дружбу священним почуттям. Тут сотня франків; таку суму ти будеш отримувати щомісяця, а як тільки моє діло пошириться, ми збільшимо її до пристойної цифри. Це не послуга — ти доручиш мені збувати твої скульптури в Америці, а це вже одна з найвигідніших оборудок у моєму житті.
Потрібно було чимало часу, чимало компліментів та образ, перш ніж мені вдалося відхилити його пропозицію, погодившись навзамін випити пляшку доброго вина. Нарешті Пінкертон мовив: «Ну гаразд, із цим покінчено», — і вже не повертався до цієї теми, хоч ми були разом увесь день і я провів його на вокзал Сен-Лазар.
Я відчував себе до болю самотнім; я гірко картався тим, що відхилив і мудру пораду, і руку дружби. Коли я повертався додому величезним містом, що сяяло вогнями, то вперше дивився на нього, як на ворога
РОЗДІЛ V
МОЇ ПОНЕВІРЯННЯ В ПАРИЖІ
Нема такого місця на землі, де було б приємно голодувати, але я певен: найтяжче голодувати в Парижі. Усе паризьке життя зовні таке веселе, все місто таке схоже на величезний ресторан із садом, його будинки так барвисто прикрашені, театри такі численні, екіпажі мчать так швидко, що людина, змучена душевно чи хвора фізично, почувається зайвою, нікому не потрібною. Такій людині здається, що вона — єдине реальне створіння в жахливо-примарному світі. Веселі й говіркі відвідувачі кафе натовпи біля театральних під'їздів, екіпажі, в яких сидять шукачі дешевих розваг, яскраві вбрання дам, вітрини ювелірних крамниць, — усе це мовби навмисне підкреслює її злигодні й самоту. Проте коли ця людина моєї вдачі, її втішає дитинне марнославство. Ось нарешті справжнє життя, запевняє вона себе; нарешті я в самому його вирі: рятувальний круг, який підтримував мене на воді, щез, тепер я стаю на двобій з океанськими хвилями, тепер тільки від мене залежить, врятуюсь я чи загину, і тепер я на власному досвіді пізнаю долю Лусто і Люсьєна, Родольфа і Шонара.
Я страшенно бідував. Незаможні студенти часто-густо вдавалися до того, що делікатно звалося «позикою» (хоч віддавати борги вони не мали наміру), і багатьом з них щастило протриматись у такий спосіб кілька років. Але я лишився без грошей у дуже невдалий час. Більшість моїх друзів роз'їхалась, інші й самі ледве животіли. Ром-ні, наприклад, носив сільські сабо [49], а його єдиний костюм був такий дірявий (незважаючи на шпильки, якими він сколював лахміття), що доглядачі Люксембурзького музею якось попросили його вийти. Діжон також сидів на мілині, виготовляючи ескізи годинників та газових ріжків для якогось підприємця; найбільше, що він міг зробити для мене, — це запропонувати куток у своїй майстерні. Власної студії в мене вже, звичайно, не було, і «Геній Маскегону» назавжди розлучився зі своїм творцем. Щоб зберігати велику статую, художникові потрібна майстерня, галерея або хоч би внутрішній дворик. Художник не може возити статую з собою в екіпажі, як саквояж, і так само, мешкаючи в малесенькій майстерні, не може поселити там такого солідного приятеля. Я був вирішив залишити «Генія» в моїй колишній майстерні: гадав, що він, стоячи там, де був створений, надихатиме мого наступника. Але власник будинку, з яким я, на нещастя, посварився, скористався можливістю дозолити мені і зажадав, аби я негайно вивіз свою власність. Такому бідному студентові, як я, найняти воза не було за що, але я б уже найняв його за останні гроші, якби знав, куди саме повезу скульптуру. Істеричний сміх напав на мене, коли я уявив, як «Геній Маскегону», візник і я стоїмо посеред паризької юрби, не тямлячи, куди ж рушити, — врешті-решт поганяємо до найближчого звалища і скидаємо улюблене дитя моєї творчої думки на купу сміття. Зі скрути мене вирятував випадковий покупець, якому я віддав «Генія» за тридцять франків. Де він тепер стоїть, під чиїм іменем його розхвалюють чи гудять — історія замовчує. Найімовірніше, нидіє він десь у кущах на околиці, і паризькі гризетки, вихопившись на неділю погуляти за місто, чіпляють свої капелюшки на матір, а їхні залицяльники називають крилате дитя богом кохання [50].
48
Мафусаїл — в біблійній міфології — пророк, котрий прожив 969 років. Вираз «Мафусаїлів вік» означає довголіття.