Я обідав у кредит в шинку на околиці, де харчувались візники. Я домовився з шинкарем, що вечеряти не буду, бо, мовляв, щовечора сідатиму за вишукано сервірований стіл у одного з своїх багатих знайомих. Ця моя заява була вкрай необачна. Вигадка, досить імовірна напочатку, коли мій костюм мав пристойний вигляд, видалася більш ніж сумнівною, коли вилоги мого сюртука вистріпалися, а відірвані підметки черевиків стали лунко ляскати по підлозі. Крім того, їсти раз на день було дуже корисно для мого гаманця, але вельми шкідливо для мого шлунка. Колись я часто навідувався до цього шинку з цікавості — аби познайомитися з життям бідних студентів. І щоразу я заходив туди з огидою, а виходячи, відчував нудоту. Було дивно, що тепер я сідаю за стіл з нетерпінням, а піднімаюся вдоволений і відразу починаю рахувати години до наступної трапези. Голод — справжній чарівник; коли я витратив усі свої кошти і не мав змоги замовити в кафе чашку шоколаду чи навіть шматка хліба, цей візницький шинок тільки й рятував мене, якщо не брати до уваги рідкісних, довго очікуваних і довго згадуваних несподіваних обідів та вечер. Наприклад, підприємець розплачувався з Діжоном за якесь термінове замовлення або хтось із старих друзів приїздив у Париж. Тоді мене запрошували на обід чи вечерю і я чинив «позику» в стилі Латинського кварталу. Протягом двох тижнів мені ставало грошей на тютюн і вранішню чашку кави. Здавалось, таке харчування мало б змінити мої смаки. Здавалось, напівголодне існування мало б убити в мені гурмана. Та ба! Чим біднішими були мої обіди, тим частіше мріяв я про делікатеси. Свої останні гроші — тридцять франків — я врешті-решт витратив на розкішний обід, а потім повсякчас складав подумки меню уявних бенкетів.
Якось мене знову навідала надія — багатий мешканець одного з Південних штатів замовив мені своє погруддя. Замовник був щедрий, безперестану жартував і сміявся. Позуючи, він розважав мене всілякими бувальщинами й небилицями, а після сеансу запрошував пообідати з ним та оглянути визначні місця Парижа. Я їв досхочу, я почав гладшати. Погруддя, як усі казали, вийшло дуже схожим, і я вже вирішив був, що моїм злигодням настав кінець. Та коли я відіслав скульптуру до Америки, мій замовник навіть не сповістив, чи отримав його. Це мене так приголомшило, що, мабуть, я і не спробував би домагатися своїх прав, якби не постало питання про честь моєї батьківщини. Діжон, скориставшись нагодою, вперше чисто по-європейськи роз'яснив мені американські звичаї: мовляв, Сполучені Штати — це бандитське кубло, де нема й сліду законів та порядку і де борги щастить стягати лише під дулом рушниці. «Це відомо всьому світові; ти єдиний, mon petit [51]Лаудене, цього не знаєш. Нещодавно в Цінціннаті члени Верховного Суду влаштували різанину в самому приміщенні правосуддя. Тобі варто прочитати книжку одного з моїх друзів «Le Touriste dans le Far-West» [52], там усе це описано доброю французькою мовою».
Ці розмови тривали кілька днів; врешті, розгнівавшись, я взявся довести Діжонові протилежне. Я передав справу адвокатові мого покійного батька. По закінченні належного терміну я мав задоволення дізнатися, що мій боржник помер від жовтої пропасниці в Кі-Весті, не довівши до пуття жодної з своїх справ. Його імені я не називаю: хоч він і повівся зі мною нестатечно, проте, можливо, мав намір чесно розплатитися.
Незабаром після цього ставлення до мене у візницькому шинку почало змінюватись, знаменуючи нову фазу моїх бідувань. Першого дня я запевняв себе, що це мені здалося; другого дня я впевнився, що не помилився; третього дня, піддавшись паніці, я не пішов до шинку і пропостив сорок вісім годин. Це був дуже нерозумний вчинок: адже боржник, який не приходить у призначений час, привертає до себе увагу й викликає підозру. Отож четвертого дня я, потерпаючи, все ж подався до шинку. Шинкар зиркнув на мене скоса, кельнерки (його дочки) мовби мене й не помітили й лише пирхнули у відповідь на моє надмірно веселе привітання. А коли я замовив сиру, мені зухвало відповіли, що сиру нема. Сумніву не було: наближалась катастрофа. Я був на волосинці від повних злиднів і відчув — ось-ось вона порветься. Я перебув безсонну ніч, а вранці пішов до майстерні Майнера. Я вже давно думав про це, але ніяк не зважувався цього зробити. Майнер був досить далекий мій знайомий, і хоча я знав, що він багатий, поведінка і репутація цього англійця наводили на думку, що він не терпить прохачів.
Я застав Майнера за роботою над картиною, яку я міг би похвалити, не покрививши душею; він був одягнений у свій звичайний сукняний костюм, скромний, але свіжовипрасуваний; костюм цей разюче контрастував з моїм, зношеним та брудним. Поки ми розмовляли, він безперестану поглядав то на полотно, то на тілисту натурницю, яка сиділа в кутку майстерні, велично звівши руку над головою. Навіть за найсприятливіших обставин мені було б нелегко попросити в Майнера грошей, а при цій дебелій, білошкірій, оголеній жінці я й рота не розтулю. І я знову і знову починав розхвалювати картину…
Потім натурниця відпочивала, взявши плин розмови в свої руки: тихим, розслабленим голосом вона розповідала про свого чоловіка — удатного ділка, про светру, яка пустилася берега, гнівно обурювалася своїм батьком, скупієм-селянином з околиць Шалона, що на березі Марни.
Нарешті я ще раз відкашлявся, збираючись заговорити про свій клопіт, але знову сказав якусь банальність про картину. І тоді Майнер поклав край моїм ваганням.
— Ви ж прийшли до мене не для того, щоб говорити дурниці, — сказав він.
— Так, — відповів я похмуро, — я прийшов позичити грошей.
Деякий час він мовчки працював, а потім спитав:
— Ми, здається, ніколи не були в близьких стосунках?
— Дякую, мені все ясно, — відповів я і ступив крок до дверей, відчуваючи, як у мені закипає лють.
— Ви, звісно, можете піти, — провадив Майнер, — але я порадив би вам лишитись і все розповісти.
— Що розповідати? — вигукнув я. — Ви хочете затримати мене, щоб боляче принизити?
— Додде, вам би час навчитися володіти собою, — відповів Майнер. — Ви самі прийшли до мене, я вас не кликав. Якщо ви гадаєте, ніби ваш візит мені приємний, то ви помиляєтесь, а якщо сподіваєтесь на позичку, то ви маєте мене за дурня. Бо тільки дурень позичає гроші без гарантії, що їх йому повернуть. Крім того, — додав він, — якщо ви добре подумаєте, то зрозумієте — найгірше вже позаду: ви висловили своє прохання і дістали рішучу відмову. Я не хочу тішити вас примарною надією, проте, мабуть, вам буде корисно вислухати мою думку про ваше становище. Отже, раджу вам розповісти про все відверто.
Отак, сказати б, підбадьорений, почав я плутано розповідати про свої справи: про те, що ходжу їсти до візницького шинку, але там, очевидно, ось-ось відмовлять мені в кредиті; що Діжон дав мені куток у своїй майстерні, де я ліплю оздоби для годинників і підсвічників: Леду з лебедем, Час із косою, мушкетерів та інші дрібнички, — та жодна поки що нікого не зацікавила.
— На яких умовах ви маєте помешкання? — спитав Майнер.
— Тут у мене, здається, все гаразд. Хазяйка — дуже мила бабуся, вона жодного разу не нагадала про платню.
— Якщо вона мила бабуся — це ще не підстава для того, щоб їй не платили, — зауважив Майнер.
— На що ви натякаєте?
— А ось на що. Французи, як правило, дають великий кредит. Зрештою така система окупається, інакше французи б від неї відмовились. Але вона не для нас, іноземців, — англійців чи американців. По-моєму, нечесно з нашого боку користуватися цим звичаєм, а потім утікати за Ла-Манш або за Атлантичний океан.
— Але я не збираюся втікати! — заперечив я.
— Вірю. Хоч, на мою думку, вам би варто було вчинити саме так. Ви, здається мені, зловживаєте терпінням вашого шинкаря. Ви кажете, що ніякого порятунку для себе не бачите; отже, чим далі ви тут лишатиметесь, тим дорожче це коштуватиме вашій милій квартирній хазяйці. Я пропоную вам ось що: їдьте додому! Я куплю вам квитка до Нью-Йорка і дам грошей на поїзд та інші витрати до цього самого… Маскегону (я не забув назви?), де жив ваш батько, де в нього залишилися друзі і де, без сумніву, ви знайдете якесь заняття. Не треба мені дякувати — адже ви, звісно, вважаєте мене свинею. І я прошу вас повернути мені ці гроші, коли мине ваша скрута. Оце все, чим я можу вам зарадити. Звичайно, якби я мав вас за генія, то знайшов би якусь іншу раду. Однак, ви не геній, Додде…