Я картав себе цими гіркими докорами — аж коли це поштар приніс горезвісного листа, а разом з ним — і порятунок від біди, що напосіла на мене. Лист був із Сан-Франціско, де Пінкертон успішно вів не одну справу. Він іще раз пропонував виплачувати мені стипендію — вже не сто, а двісті франків на місяць — і надсилав чек на сорок доларів, здогадуючись, в якій скруті я перебуваю.
Можна знайти сотні вагомих причин для того, щоб у наш час, коли слід покладатися лише на себе, людина відхилила пропозиції, які ставлять її в залежність від іншої людини. Проте найбільша кількість найвагоміших міркувань буває безсила перед суворою необхідністю. І я ледве дочекався, поки відчиняться банки, і негайно отримав по чеку гроші.
Отак на початку грудня я запродався в рабство і протягом півроку тягнув ланцюги вдячності й тривоги, які чимдалі важчали. Діставши в позику певну суму, я перевершив сам себе і затьмарив «Генія Маскегону», виліпивши для Салону [57]невеликого, але вельми патріотичного «Прапороносця». Його прийняли, і він стояв там, ніким не помічений, а потім повернувся до мене такий само патріотичний. Потім я всією душею (як сказав би Пінкертон) віддався годинникам та підсвічникам, але негідник ливарник оглянув мої ескізи й нічого не сказав. Навіть коли Діжон, художник вельми добросердний, з вельми презирливим ставленням до такої поденщини, виставляв їх на продаж разом зі своїми, то підприємці відразу відбирали мої й відмовлялися від них. Мої вироби повертались до мене, вірні, як «Прапороносець», що на чолі цілого полку менших бовванів, муляв нам очі в малесенькій майстерні мого друга. Ми з Діжоном не раз оглядали цю колекцію. тут були представлені будь-які стилі — суворий, грайливий, класичний, стиль Людовіка П'ятнадцятого; тут були численні персонажі — від Жанни д'Арк у кавалерійській кірасі до Леді з лебедем; більше того — хай простить мені господь! — комічний жанр теж був тут представлений. Ми оглядали статуетки, ми критикували їх найприскіпливіше, ми доходили висновку, що вони не гірші за інші; і все ж — ніхто не брав їх і задарма!
Марнославство вмирає нелегко. В деяких — найтяжчих — випадках воно переживає саму людину. Та десь через півроку, коли я заборгував Пінкертонові із двісті доларів, а ще сотню — паризьким знайомим, я прокинувся якось уранці в дуже сумному настрої і виявив, що лишився самотнім — моє марнославство за ніч сконало. Я не наважувався глибше зануритися в трясовину; я впевнився, що на мої нещасні статуетки надій нема; я врешті-решт визнав свою поразку і, сівши в нічній сорочці біля підвіконня, звідки бачив верхівки дерев на бульварі, і слухаючи перші вранішні звуки вулиці, написав Пінкертонові листа. Я прощався з Парижем, з мистецтвом, з усім моїм колишнім життям, з усією моєю колишньою сутністю. «Здаюсь, — писав я. — Тільки-но отримаю ще один чек, виїду на Далекий Захід, і там можеш робити зі мною, що сам схочеш».
Треба сказати, що Пінкертон з самого початку спонукав мене їхати до нього: він писав, що почувається самітним серед нових знайомих («жоден з них не має твоєї культури»), і так палко запевняв мене в своїй дружбі, що я губився й ніяковів, — адже я не міг відповісти йому тим же! — бідкався, як тяжко йому без помічника, і хвалив мою рішучість, моє прагнення вибитися в люди в Парижі. «Але пам'ятай, Лаудене, — знову й знову писав він, — якщо він тобі все ж набридне, тут тебе очікує велика робота, — чесна, тяжка, прибуткова: ти будеш сприяти розвиткові ресурсів нашого штату, який ще не вийшов з пелюшок. Я щиро втішаюся думками, що ми візьмемось до роботи плече-в-плече».
Тепер, згадуючи ті часи, я дивуюсь, як у мене вистачило духу так довго протистояти цим закликам і витрачати кошти мого друга на справи, які (я добре це знав) не вважав перспективними. Та врешті-решт я усвідомив своє становище цілком і повністю; і я вирішив, що в майбутньому не лише прислухатимусь до Пінкертонових порад, але й відшкодую збитки, яких він зазнав через мене. Мені спало на думку, що не все ще втрачено: можна ще, змирившись із приниженням, спробувати вхопити за бороду сімейство Лауденів у їхньому історичному Едінбурзі. І ось настав час, коли, за влучним висловом шотландців, я тихо зник із свого помешкання місячної ночі… Це був досить непорядний вчинок, зате дуже легкий для виконання в моїх умовах. Оскільки я міг би винести з своєї кімнати хіба що пару черевиків, то я залишив їх там без жалю. Діжон успадкував «Жанну д'Арк», «Прапороносця» і мушкетерів. Про це я сказав йому, коли ми купували валізу й деякі необхідні в дорозі речі; тут же, біля крамниці, ми розпрощались, бо свої останні години в Парижі я хотів перебути сам-один. І ось я сів за свій прощальний обід (значно розкішніший, ніж дозволяли мої фінанси); потім я купив квитка на вокзалі Сен-Лазар і сів у вагон.
Вагон був переповнений, але я відчував себе самотнім. Я дивився на залиту місячним сяйвом Сену з її маленькими острівцями, на шпилясте громаддя Руанського собору, на кораблі в гавані Дьєппа, — і серце в мене болісно стискалося.
Перші промені сонця розвіяли мій неспокійний сон на палубі судна. Я радісно зустрів світанок і з задоволенням спостерігав, як із рожевого серпанку встають зелені береги Англії; я захоплено вдихав солоне морське повітря. Зненацька мене як ударило: я вже не художник! Я перестав бути самим собою, я розлучився з усім, що було дороге мені, і, ставши рабом боргів та вдячності, безнадійним невдахою, повертаюсь тепер до того, що завжди зневажав…
Потім думки мої звернули на Пінкертона, і я відчув полегкість: адже він, безперечно, чекає мене з почуттям палкої дружби та поваги, яких я нічим не заслужив, тож мав надію зберегти їх назавжди. Нерівність наших стосунків раптом гостро вразила мене. Я був би справжнім бевзем, якби думав про історію нашої дружби без сорому, — адже я давав так мало, а брав так багато! Я мав пробути в Лондоні весь день і вирішив (хоча б на словах) встановити певну рівновагу. Влаштувавшись у затишному куточку кафе, я попросив принести мені паперу і заходився писати листа. Я виливав у ньому свою вдячність, я розкаювався в минулому і давав обіцянки на майбутнє. Досі, писав я Пінкертонові, я був жахливим егоїстом. Я був егоїстом у ставленні до батька і до друга. Я приймав їхню допомогу і відмовляв їм навіть у такій дрібниці (хоча вони більшого й не просили!), як моє товариство.
Яку силу розради таїть у собі написане слово! Щойно я закінчив і відіслав того листа, свідомість власної доброчесності зігріла мене, мов добре вино.
РОЗДІЛ VI,
У ЯКОМУ Я ВИРУШАЮ НА ДАЛЕКИЙ ЗАХІД
Наступного ранку я приїхав до свого дядька саме вчасно — вся сім'я сиділа за сніданком. Майже ніяких змін не відбулося в цьому домі за три роки, що проминули відтоді, як я вперше сів за цей стіл юним студентом, котрий геть розгубився, споглядаючи невідомі страви — копчену тріску, копчену лососину, шинку з баранини, — і марне сушив голову, але так і не вгадав, що стьобаний чохольчик накриває звичайнісінького чайника. Єдина новина — те, що до мене поставилися з більшою повагою. Пригадавши смерть мого батька, сумно, як і належить шотландцям, похитавши головами, вся сім'я відразу звернула розмову на веселішу тему (о господи!) — на мої успіхи. Їм було так приємно дізнатися про мене стільки втішного; я став справжньою знаменитістю; а де нині знаходиться ця прекрасна статуя?.. Ну, Генія якогось там міста?.. «Ви її справді не прихопили з собою? Та невже?» — потріпуючи кучерями, спитала найграйливіша з моїх двоюрідних сестер, наче я привіз своє творіння в кабріолеті або ховаю його в кишені, як подарунок до дня народження. Це сімейство, необізнане із методом та стилем газетярів Далекого Заходу, свято вірило «Санді Геральд», коли читало безглузду писанину Пінкертона. Годі придумати іншу обставину, що подіяла б на мене так гнітюче; до кінця сніданку я почував себе як покараний школяр.
Коли й сніданок, і сімейні молитви скінчилися, я попросив дозволу поговорити з дядечком про «стан моїх справ». Обличчя мого доброчинного родича підозріло видовжилось; а коли це прохання нарешті розчув мій дідусь (він був тугуватий на вухо) і виявив бажання бути присутнім при нашій розмові, я спостеріг, що осмута дядька Адама змінилась роздратуванням, хоч він і був дуже стриманий. Ми втрьох перейшли до сусідньої бібліотеки — досить похмурого приміщення для такої неприємної розмови.