Дід натоптав тютюном глиняну люльку і прилаштувався біля згаслого каміна; вікна позад нього були напіввідчинені, а штори напівопущені, хоча ранок був хмарний і прохолодний. Відразу впадало в око, що дід був як чужий у цій кімнаті; здавалося, що ця людина щойно потрапила в корабельну катастрофу.
Дядько Адам сів на своє місце за письмовим столом посеред кімнати.
Ряди цінних книжок зловісно дивилися на мене, і я чув, як у саду цвірінчать горобці, а одна з моїх двоюрідних сестер вже барабанить у вітальні на роялі і співає пісеньку деренчливим голосом.
Похмуро і по-хлоп'ячому втупившись очима в підлогу, намагаючись говорити якомога стисліше, я сповістив родичам про те, що заборгував Пінкертонові значну суму грошей, про те, що втратив будь-яку надію заробляти на прожиток ліпленням. Насамкінець я сказав, що перш ніж просити грошей в сторонньої людини, я вирішив розповісти про свою скруту родичам.
— Дуже шкода, що ти не звернувся до мене раніше, — сказав дядечко Адам. — Насмілюсь запевнити, що це було б куди пристойніше.
— Яз вами згоден, дядечку Адам, — відповів я, — але зважте: я не знав, як ви сприймете моє прохання.
— Я не можу повернутися спиною до свого власного племінника! — вигукнув він гаряче, але я вловив у його тоні скоріше роздратування, аніж родинне почуття. — Адже ти син моєї сестри! Як же мені не зрозуміти твоєї безвиході? Вважаю, що допомогти своєму племінникові — мій обов'язок.
Я промимрив:
— Дякую вам…
— Так-так… — перепинив дядечко Адам. — І я гадаю — це рука провидіння привела тебе сюди саме зараз. У фірмі, в якій я колись служив, відкрилась вакансія; тепер її власники величають себе «Італійськими оптовиками». Тобі поталанило, — додав він, ледь усміхнувшись, — за моїх часів це були звичайнісінькі бакалійники. Я відрекомендую тебе завтра ж.
— Зачекайте хвилину, дядечку Адам, — сказав я. — Я ж прошу вас зовсім про інше. Я прошу вас повернути Пінкертонові, людині небагатій, мої борги. Я прошу допомогти мені розплутатися з цими боргами, а не влаштовувати за мене моє життя.:
— Якби я говорив різко, я нагадав би тобі, що прохачам вибирати не вільно, — заперечив дядько Адам. — Крім того, ти вже побачив, щоб виходить, коли ти сам влаштовуєш своє життя. Тепер ти повинен покластися на поради старших і — хоч би яка була твоя про них думка! — розумніших людей. Усі ті плани твого приятеля, про котрого я, до речі, нічого не знаю, і всю балаканину про перспективи, які відкриваються перед тобою на Далекому Заході, я не беру до уваги. Рушати через весь континент на полювання за дикими гусьми — навряд чи розумна річ. Зайнявши місце, яке я, на щастя, можу тобі запропонувати і яке не один забезпечений юнак посів би з великою радістю, ти будеш отримувати напочатку вісімнадцять шилінгів щотижня.
— Вісімнадцять шилінгів?! — вихопилось у мене. — Але ж мій бідний друг давав мені більше, нічого не отримуючи навзамін!
— Якщо не помиляюсь, саме цьому другові ти хотів би тепер повернути борг, — зауважив дядько з міною людини, що висуває невідпорний аргумент.
— А-адаме! — озвався раптом мій дідусь.
— Мені дуже прикро, що ви змушені слухати нашу розмову, — улесливо мовив дядечко Адам, повертаючись до муляра, — але ж ви самі цього забажали.
— А-адаме! — повторив дідусь.
— Я вас слухаю, сер.
Дідусь кілька разів мовчки пихнув люлькою, а потім сказав:
— На тебе дивитися гидко, Адаме! Дядько вочевидь образився.
— Дуже прикро, що ви так вважаєте, — відповів він. — І ще прикріше тому, що ви визнали за можливе висловитись так у присутності третьої особи.
— Воно-то так, Адаме, — сухо сказав старий Лауден, — але мене це не турбує. Ось що, хлопче, — повів він далі, звертаючись до мене. — Я твій дід — так чи ні? А цього А-а-адама ти не слухай. Я простежу, аби тебе не образили. Адже я багатий.
— Батьку, — сказав дядечко Адам, — я хотів би поговорити з тобою сам на сам.
Я підвівся.
— Сиди крячкою, де. сидів! — сердито вигукнув дід. — Якщо Адамові хочеться потеревенити, хай теревенить. Тут лише я маю капітал, і я примушу слухатись мене, хай йому біс!
Після такої грубуватої передмови у дядька Адама зникло бажання говорити. Дід двічі пропонував йому «вилити все, що у нього на душі», але дядько похмуро мовчав; як по правді, мені в ці хвилини було щиро його жаль.
— Ну, то слухай, синку моєї Дженні, — повернувся дід до мене. — Я маю намір поставити тебе на ноги. Твоя мама завжди була моєю улюбленицею, а з Адамом я ніколи не мирився. Та ти й сам гарний хлопець і маєш лій у голові. Ти ж природжений муляр, ще й у Франції побував, а там, чув я, знаються на тиньку. Справжній тиньк — грандіозна річ, особливо для стелі! А як він прикрашає весь дім! Либонь, в усій Шотландії нема будівельника, котрий пускав би його в хід частіше, ніж я. Тож ось що хочу я тобі сказати: якщо з моїм капіталом ти продовжиш моє ремесло, то станеш багатшим за мене. Адже ти успадкуєш свою частку після моєї смерті. Ну, а якщо ця частка потрібна тобі зараз, тоді ти по справедливості отримаєш трохи менше.
Дядько Адам відкашлявся.
— Це дуже щедро, батьку, — сказав він, — і Лауден, звісно, це розуміє. Дуже щедро і, як ви сказали, по справедливості; проте, з вашого дозволу, чи не краще було б оформити це документально?
І тут старого муляра прорвало. Він повернувся до свого нащадка, його нижня губа по-мавпячому відвисла. Кілька хвилин він вороже дивився на сина, а потім вигукнув:
— Поклич Грегга!
Ці слова явно вплинули на дядька.
— Він, мабуть, пішов до контори, — пробурмотів він, затинаючись.
— Поклич Грегга! — знову мовив дід.
— Я ж вам кажу, що він пішов до контори.
— А я тобі кажу, що він, як завжди, курить у саду! — відрубав старий. ч
— Ну гаразд! — вигукнув дядько і швидко підвівся з крісла, мовби щось зміркувавши. — Тоді я сам піду по нього.
— Ні, ти не підеш! Сиди отам, де сидиш!
— Та як же, в біса, я його покличу? — спитав дядько роздратовано.
Дід (йому нічим було заперечити) зиркнув на свого сина зі зловтішною хлоп'ячою усмішкою і подзвонив у дзвіночок.
— Візьми ключа від садової хвіртки, — наказав дядько Адам служниці, — піди до саду і, якщо містер Грегг, нотар, там (він завжди сидить під глодом), передай, що містер Лауден-старший просить його зайти до нього.
Містер Грегг — нотар! О, тепер я збагнув прихований зміст того, що казав мій дід, і причину тривоги бідолашного дядечка Адама: виявляється, йшлося про духівницю старого муляра.
— Слухайте, дідусю, — обізвався я, — цього мені не треба. Я хотів би лише попросити в борг фунтів, скажімо, двісті. Я можу й сам дати собі раду, я маю добрі надії і вірних друзів у Штатах…
Старий відмахнувся від мене.
— Говорити буду я! — різко сказав він.
В напруженій мовчанці очікували ми нотаря. Нарешті з'явився чоловік в окулярах, суворий, але досить приємний.
— А, Грегг! — вигукнув дід. — Поставлю вам одне питаннячко: яке відношення має А-адам до мого капіталу?
— Боюсь, я не зовсім вас зрозумів, — спантеличено відповів нотар.
— Яке він має до нього відношення? — повторив старий муляр, ударивши кулаком в поруччя крісла. — Кому належить мій капітал — мені чи А-а-адаму? Чи має він право втручатися?
— Ага, тепер розумію, — відповів містер Грегг. — Звичайно, ні. Одружившись, і ваш син, і ваша дочка дістали певну суму, дістали за всіма правилами закону. Ви, звісно, пам'ятаєте про це, містере Лауден?
— Отже, якщо мені забажається, — провадив дід, карбуючи кожне слово, — я можу залишити всі мої гроші хоч і Великому Мор'ялу?
Мабуть, він мав на увазі Великого Могола [58].
— Безперечно, — відповів Грегг, ледь помітно всміхнувшись.
58
Великі Моголи — династія т. з. імперії моголів в Індії (заснована в XVI ст., знищена в XIX ст.).