— Ти чуєш, А-адаме? — мовив дід до сина.
— Дозвольте зауважити, що все це ні до чого, — відповів той.
— От і гаразд! Ви з сином Дженні підіть погуляйте, а нам із Греггом треба вирішити одну справу.
Знову лишившись у залі наодинці з дядечком Адамом, я повернувся до нього, прикро вражений розмовою, і сказав:
— Дядьку Адам, гадаю, ви й так розумієте, як мені боляче.
— Мені теж дуже неприємно, — відповів цей незвичайний чоловік. — Втім, нехай твій дід тебе не дивує. У нього є чимало достойних рис, він людина досить оригінальна. Я не маю сумніву, що він щедро обдарує тебе.
Розмова в такому незворушному тоні була мені нестерпна. Я не міг далі залишатися в цьому домі чи навіть обіцяти, що я сюди ще повернусь. Врешті ми домовилися, що через годину я зайду в контору нотаря, котрого (коли він вийде з бібліотеки) дядько Адам попередить про це. Мабуть, годі придумати химернішу ситуацію: непосвяченій у суть справи людині могло б видатись, що це мені завдано тяжкого удару, а вдягнений у броню Адам — великодушний переможець, котрий не побажав скористатись із своїх переваг.
Я не мав сумніву, що дістану частку дідової спадщини, але скільки і на яких умовах — про це я міг дізнатися щонайменше через годину; доти мені лишалося тільки гадати, прогулюючись широкими безлюдними вулицями нового міста, радячись із статуями Георга IV та Вільяма Пітта, споглядаючи вітрини крамниці нот і відновлюючи знайомство з едінбурзьким східним вітром.
Наприкінці тієї години я попрямував до контори містера Грегга, де мені, після належного вступу, вручили жаданий чек на дві тисячі фунтів і кілька книжок з архітектури.
— Містер Лауден просив також сказати вам, — додав нотар, зазирнувши в свої записи, — що, хоча ці книжки дуже цінні для будівельника-практика, вам не варто надто захоплюватись ними, аби не втратити оригінальності. Він іще радить вам не «піддаватися спокусі» (це його власний вираз) теорії деформації, а також пам'ятати, Що портландський цемент, змішаний з потрібною, кількістю піску, дуже міцний.
Я усміхнувся і зауважив, що так воно, мабуть, і є.
— Якось мені довелось мешкати в будинку, зведеному моїм шановним клієнтом, — сказав нотар, — і в мене склалося враження, що кращого будинку й бути не може.
— В такому разі, сер, вас утішить моє признання: я не збираюся ставати будівельником… — відповів я.
Нотар засміявся. Крига скресла, і я тепер міг порадитись із ним, як поводитися далі в цьому сімействі.
На думку Грегга, варто повернутися до дядька — хоча б для того, щоб пообідати, — і піти на прогулянку з дідом.
— На вечір, якщо бажаєте, я можу вас вирятувати, — додав він, — запросивши повечеряти зі мною по-холостяцьки. Але обід і прогулянку нехтувати не варто. Вашому дідові чимало літ, і він, я певен, дуже любить вас. Він буде прикро вражений, якщо ви уникнете його товариства. Що ж до містера Адама — ваша делікатність, гадаю, зайва… Ну, містере Додд, а як ви плануєте розпорядитись своїми грішми?
Як — саме в цьому питання! Маючи дві тисячі фунтів — тобто п'ятдесят тисяч франків, — я міг би повернутися до Парижа, до занять скульптурою, і в Латинському кварталі я жив би, як король чи мільйонер. Здається, в мене вистачило совісті відчути десь у куточку душі вдоволення від того, що я відіслав того лондонського листа, — але ясно пам'ятається мені й те, як усе найгірше в мені змушувало гірко каятись: і навіщо було так поспішати з листом?! Проте, незважаючи на суперечливість моїх почуттів, єдине було певне: коли вже листа відіслано, я маю будь-що їхати до Америки. І я поділив свої кошти на дві нерівні частини: під першу містер Грегг видав мені акредитив на ім'я Діжона, щоб той міг виплатити мої борги в Парижі, а на другу, оскільки я мав деяку готівку на подорожні витрати, він вручив мені чек у банк Сан-Франціско.
Решту часу, якщо не брати до уваги жахливого сімейного обіду та дуже приємної вечері з нотарем, я витратив на прогулянку з дідом, котрий цього разу не повів мене милуватися творіннями його працьовитих рук, а, підкоряючись досить природному й зворушливому пориву, вирішив показати мені вічне житло, яке він обрав місцем свого останнього спочинку. Воно було на цвинтарі, що завдяки дивному випадку опинився між тюремними валами, та ще й над самим урвищем. Довкола вищилися старі кам'яні надгробки, порослі травою та плющем; східний вітер (він видався мені дуже рвучким та холодним) гнув гілля дерев, і бліде сонце шотландського літа креслило на землі їхні танцюючі тіні.
— Я хотів, щоб ти побував тут, — сказав дід. — Поглянь на цей камінь. «Евфімія Росе» — це була моя хазяйка, твоя бабуся… А бодай тобі! Переплутав — вона була моєю першою дружиною, дітей у нас не було. А ось і твоя бабуся: «Мері Маррей, народилася в 1819 році, померла в 1850». Так, це вона — гарна, спокійна, лагідна була, що там не кажи. «Александер Лауден, народився в 1792 році, помер…» — тут вільне місце, це вже про мене. Це ж мене звуть Александером. Коли я був хлопцем, мене називали Екі. Гай-гай, Екі, яким же ти став старезним дідуганом!
Незабаром я ще раз відвідав цвинтар — в рідному Мас-кегоні, над яким уже височіла баня нового капітолію, вдягненого в риштування. Я приїхав під вечір, коли саме мрячив дощ. Прямуючи широкими вулицями, назви яких були мені незнайомі, вулицями, де повз мене з дзвоном проїздили конки, де над головою перепліталися десятки телеграфних і телефонних дротів, а обабіч здіймалось громаддя потворних, то яскравих, то похмурих будівель, — я з тугою згадував вулицю Расіна, і навіть думка про візницький шинок викликала на очах сльози. За час моєї відсутності цей одноманітно-нудний Вавілон так швидко розрісся (сказати б — роздувся), що я не раз питав у перехожих дорогу. Навіть цвинтар був новий. Проте смерть, як і скрізь, не дрімала, могил було вже багато, і я петляв під дощем поміж розкішних склепів мільйонерів та скромних чорних хрестів робітників-емігрантів з Угорщини, аж поки випадково — а може, інстинктивно — натрапив на місце останнього спочинку мого батька. Надгробок був поставлений, як я вже знав, «відданими друзями». Тепер я мав уявлення про їхній художній смак, і, здогадуючись, якими можуть бути їхні літературні уподобання, остерігся підійти ближче й прочитати напис.
Але ім'я було викарбуване великими літерами: «Деймс К. Додд». «Дивна річ — ім'я, — подумав я, — воно супроводить людину все її життя, а потім її переживає». І тут з гіркою усмішкою пригадав я раптом, що ніколи не знав — і вже ніколи не узнаю, — яке ім'я ховається за оцим «К». Кінг, Штлер, Кей, Кайзер… — перебирав я різні імена і врешті, переінакшивши Дональда в безглуздого Кональда, ледве не засміявся вголос. Ніколи ще я так пустотливо не дитинився — бо, мабуть, ніколи ще не був так глибоко зворушений (хоча всі мої почуття, здавалось, омертвіли).
Але після того, як мої нерви підкинули мені такий недоречний жарт, я відчув щире каяття і поквапився піти з кладовища.
Не менш сумними були й усі інші мої враження від Маскегону, де я пробув, проте, ще кілька днів, навідуючи батькових друзів і знайомих. Саме з шанобливості до нього я й затримався в місті і міг би позбавити себе цього випробування, бо батька тут уже всі забули. Щоправда, заради нього мене приймали привітно, а заради мене деякий час підтримували вимушену розмову про чесноти небіжчика. Знайомі згадували його ділові здібності, його щедрі внески на громадські потреби, та варто було мені відійти, як вони миттю про нього забували. Мій батько любив мене, а я покинув його в самотині, і він жив і помер серед байдужих до нього людей; повернувшись, я знайшов лише його могилу; він помер, і його поховали й забули.
Моє безплідне каяття привело мене до висновку: є лише одна людина, яка ще любить мене, — Пінкертон. І не треба мені робити двічі одну й ту ж помилку.
В Маскегоні я затримався десь на тиждень, не сповістивши про це мбто друга. І ось, коли я пересів в Каунсіл-Блаффсі на інший поїзд, до вагона увійшов посильний з телеграмою в руці й запитав, чи нема серед пасажирів «Лондона Додда». Вирішивши, що імена майже збігаються, я пред'явив своє право на телеграму. Вона була під Пінкертона: «Якого числа ти прибуваєш? Надзвичайно важливо». Я надіслав йому відповідь, вказавши день і час, і в Огдені отримав нову телеграму: «Прекрасно. Відчуваю невимовну полегкість. Зустріну тебе в Сакраменто». В Парижі я придумав Пінкертонові прізвисько — в гіркі хвилини я називав його «Непогамовним», і саме це слово й прошепотіли тепер мої губи. Яку авантюру затіяв він цього разу? Яку нову чашу випробувань піднесе добрий монстр своєму Франкенштейнові [59]? В який новий лабіринт подій потраплю я, опинившись на тихоокеанському узбережжі? Я безмежно довіряв Пінкертонові і водночас — не довіряв йому. Я знав, що його заміри завжди доброчесні, але я був певен, що він вчинить (з моєї точки зору) обов'язково не те, що треба.
59
Франкенштейн — штучно створена людська істота — гомункулюс, прообраз робота, зображений у романі англійської письменниці Мері Шеллі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» (1818). Виконував волю свого господаря-творця.