— Ну, Лаудене, — сказав Пінкертон другого дня після лекції, — відтепер ми працюватимемо плече в плече. Саме про це я й мріяв. Мені потрібні були дві голови й чотири руки — і тепер я їх маю. Ти сам упевнишся, що це аніскільки не відрізняється від мистецтва — теж усе залежить від уміння бачити й уявляти, тільки треба куди жвавіше діяти. Незабаром ти відчуєш увесь чар нашої справи.
Проте довго мені довелось чекати того чару. Мабуть, мені чогось бракувало, бо вся наша діяльність була для мене втомливою метушнею, а місце, де ми метушились, — справжнім Палацом Позіхів. Я спав у тісній комірчині за конторою, а Пінкертон — просто в конторі, на патентованому дивані, який інколи несподівано складався під ним; крім того, снові мого друга весь час загрожував будильник. Цей диявольський винахід будив нас на світанку, потім ми йшли снідати, а о дев'ятій уже брались за те, що Пінкертон називав роботою, а я божевіллям. Треба було розпечатати й прочитати величезну купу листів, а також відповісти на них. Я робив це за своїм столом, що його ми поставили в конторі у день мого приїзду, а Пінкертон — на ходу: сяючи очима, він метався по конторі, як лев у клітці, й диктував відповіді друкарці. Треба було проглянути незліченну кількість типографської коректури, позначаючи синім олівцем «курсив», «великі літери» чи «зробити інтервалі», а часом і щось завзятіше — приміром, коли Пінкертон енергійно надряпав на берегах реклами «Заспокійливого сиропу»: «Набір розсипати. Чи ви ніколи не друкували реклами? Буду через півгодини». Крім того, ми щодня заповнювали наші рахункові книги. Такі були наші головні обов'язки, більш-менш стерпні. Проте більшість часу витрачалась на розмови з відвідувачами — без сумніву, чудовими й душевними людьми, проникливими й діловими, але, на жаль, аніскільки мені не цікавими. Деяких з них я мав за недоумків: з ними доводилось розмовляти цілу годину, перше ніж вони розв'язували якесь дріб'язкове питання й прощалися, а через десять хвилин повертались і казали, що вони передумали.
Інші вривалися до нас такі заклопотані, наче в них не було ані вільної секунди, але я помічав, що все це гра. Діюча модель сільськогосподарської машини виявилась своєрідною липучкою для цих нероб. Я не раз бачив, як вони байдуже крутили її хвилин п'ять, прикидаючись (хоч це нікого не вводило в оману), що машина цікавить їх з практичної точки зору: «Непогана машина, еге ж, Пінкертоне? Мабуть, чимало вже продали? А як би, на вашу думку, використати її для рекламування мого товару?» (Цим товаром могло бути, приміром, туалетне мило.)
Ще інші (найнеприємніші відвідувачі) виманювали нас У сусідні бари грати в кості на коктейлі, а коли коктейлі були оплачені, пропонували тут же грати на гроші. Пристрасть цієї братії до гри в кості перевершувала все: в одному клубі, де я обідав як «мій партнер, містер Додд», скляночка з костями з'являлася на столі разом з вином потім замінювала пообідню бесіду.
З усіх відвідувачів мені найбільше припав до душі Імператор Нортон. Його ім'я нагадує мені, що я ще не віддав належне мешканцям Сан-Франціско. В якому іншому місті виявили б таку повагу та підтримку тихому божевільному, який уявив себе імператором обох Америк? Де ще перший-ліпший ставився з отакою повагою до маячні цього бідолахи? Де ще його приймали торговці та банкіри, видавали готівку на його чеки, сплачували накладені ним самим податки? Де йому дозволяли виступати на випускних вечорах у школах та коледжах? Де на всім білім світі він міг пообідати в ресторані найвишуканішими стравами і піти, не заплативши? Казали навіть, що він дуже вередував: невдоволений обідом, погрожував, що більше до цього ресторану не прийде. Я цьому вірю, бо в нього було обличчя гастронома й гурмана. Цей монарх зробив Пінкертона своїм міністром — я бачив відповідний указ і лише подивувався із зичливості власника друкарні, який виготував спеціальні бланки. Мій друг очолював міністерство чи то іноземних справ, чи то освіти — врешті, це байдуже, бо обов'язки усіх міністрів були однакові. Незабаром після приїзду мені довелось бачити, як Джім виконує свою державну роботу. Його імператорська величність забажали навідати нашу контору. Це був гладун з досить дряблою шкірою, з виразом шляхетності на обличчі; він справляв враження надзвичайної урочистості та безглуздості: при боці у нього метлялась довга шабля, а над капелюхом стирчало павичеве перо.
— Я зайшов нагадати вам, містере Пінкертон, що ви трохи забарилися з виплатою податку, — сказав він із старомодною і величною люб'язністю.
— Скільки з мене, ваша величносте? — спитав Джім, і коли божевільний назвав суму (два чи три долари), віддав її до останнього цента і підніс як премію пляшку «Тринадцяти зірочок».
— Мені завжди приємно підтримати національне виробництво, — сказав Нортон Перший. — Сан-Франціско до кінця відданий своєму імператорові, і мушу зізнатись, сер: з усіх моїх володінь я віддаю перевагу саме йому.
— А знаєш, — сказав я Пінкертонові, коли імператор Нортон вийшов, — він мені подобається більше за всіх наших клієнтів.
— Його візит — висока честь, — зауважив Джім. — По-моєму, він звернув на мене увагу, коли знявся галас з парасолями.
Нами таємно цікавилися й інші, видатніші особи. Бувало, Джім прибирав надзвичайно ділового й рішучого вигляду, починав розмовляти короткими реченнями, як дуже заклопотаний ділок, і з його язика вряди-годи злітали такі фрази: «Так сказав мені сьогодні вранці Лонгхерст», або: «Це мені відомо від самого Лонгхерста». Не дивно, думав я, що Пінкертона запрошують на раду такі фінансові велетні: його енергія і винахідливість були понад будь-які похвали. В ті перші дні, коли він ще про все зі мною радився, міряючи кроками контору, складаючи плани, підраховуючи й потроюючи уявний капітал, і його «машина» (вживаючи старе, але незамінне тут слово) працювала на повну потужність, я ніяк не міг вирішити, що сильніше: повага, яку я до нього відчував, чи бажання сміятись, яке він у мені збуджував. Але ті чудові дні невдовзі скінчилися.
— Так, придумано непогано, — якось сказав я. — Але, Пінкертоне, невже ти вважаєш, що це чесно?
— А ти вважаєш, що це нечесно? О боже, невже я заслужив отакі слова з твоїх вуст?!
Помітивши, як мої слова йому дошкулили, я безсоромно скористався фразою Майнера:
— По-твоєму, чесність — це щось на зразок гри в піжмурки? — сказав я. — Ні, це надзвичайно витончена річ, витончена, як будь-яке мистецтво.
— Ах, ти про це!.. — вигукнув Пінкертон з невимовною полегкістю. — Це казуїстика.
— Яв одному певен: те, що ти пропонуєш, нечесне, — заперечив я.
— Облишмо розмову. Це вже вирішено, — відповів він.
Отже, Пінкертон не став сперечатися зі мною, погодившись майже з першого слова. Але, на біду, такі суперечки чимдалі частішали, і ми почали боятися їх. Найбільше в світі Пінкертон пишався своєю чесністю, найбільше в світі він цінував мою добру думку, і коли траплялося, що його комерційні справи ставили під загрозу і те, й друге, йому було дуже, тяжко, та й мій стан був не кращий — адже я багато що завдячував йому, я жив (і жив добре) на прибутки з цих сумнівних операцій, та й кому приємна роль причепи? Якби я був вимогливіший та рішучіший, наші стосунки могли б зайти за край. Але, чесно кажучи, я безпринципно користувався гараздами, не дуже цікавлячись, звідки вони беруться, і намагався уникати неприємних розмов. Пінкертон досить кмітливо скористався з моєї слабкості, і ми обидва відчули полегкість, коли він почав огортати свою діяльність у покрив таємничості.