Выбрать главу

Так я розважав публіку протягом години, а потім починав другий обхід палуби, тримаючи сумку з різнокольоровими прапорцями на шпильках. На прапорцях було написано: «Стара добра Німеччина», «Каліфорнія», «Справжня любов», «Старі диваки», «Прекрасна Франція», «Зелений Ерін» [66], «Країна тістечок», «Столичний Вашінгтон», «Сойки-щебетухи», «Вертляві пташки» — по двадцять прапорців з отакими назвами, бо за безплатне снідання наші гості сідали групами по двадцять душ. Розподіл прапорців передбачав виняткову тактовність (правду кажучи, це був найвідповідальніший з моїх обов'язків), але робив я це з удаваною безтурботністю, зі сміхом, жартами та веселими суперечками. Прапорці пришпилювались до капелюхів та капелюшків, і незабаром зовсім незнайомі люди радісно і збуджено вітали одне одного в своїх «кают-компаніях», як ми називали столи. Над палубою лунали вигуки: «Гей, сойки-щебетухи, де ви?», «Та невже на цьому судні нема більше жодного каліфорнійця, крім мене?»

Тим часом ми вже наближаємось до заздалегідь вибраного місця нашого пікніка.

Я збігаю на капітанський місток, і на мене тепер звернені погляди всієї публіки.

— Капітане! — кажу я чітко й вимогливо, і мій голос розлягається по всій палубі. — Більшість нашого товариства бажає висадитися в затоці за мисом Самотнього Дерева.

— Чудово, містере Додд! — весело вигукує капітан. — Мені однаково. Але я погано знаю затоку, яку ви обрали, тому залишайтесь на містку і подавайте мені лоцманські команди.

І я виконую його прохання з допомогою жезла. Я подаю команди, на превелике задоволення всієї публіки, бо я (що там казати!) — загальний улюбленець. Ми стишуємо хід і наближаємось до зеленого видолинка, зрошеного ручаєм та порослого соснами й секвойями. Пароплав кидає якір, потім спускаються шлюпки, дві з яких уже завантажені напоями для імпровізованого бару; в третю сідає оркестр, супроводжуваний розкішними блазнями, і пливе до берега під знадливу мелодію «Дівчата з Буффало, виходьте до нас на смерканні». Згідно з нашою програмою один з незграбних блазнів впускає у воду сокиру, після чого веселощам публіки вже немає меж. Щоправда, якось сокира взяла та й попливла (вона була бутафорська); публіка сміялась, але вже з нашого шахрайства.

Хвилин за десять-п'ятнадцять шлюпки знову підходять до борту, кожна «кают-компанія» сідає окремо і пливе на берег, де вже чекають оркестр і бар. Потім перевозяться кошики зі сніданням; їх складають на березі, і довкола стають на чати дужі блазні, поклавши сокири на плече. Сюди ж прямую і я, тримаючи в руці записника, і зупиняюсь під прапором з написом: «Снідання видається тут». В кожному кошику — повний набір для двадцяти душ: холодна закуска, тарілки, склянки, ножі, виделки, ложки, а також пристрасний, породжений пером Пінкертона, заклик (він приклеєний до покришки) берегти скляний посуд і срібло. В барі уже пропонують пиво, вино й лимонад, і всі компанії прямують у гай, несучи кошики на палиці, а пляшки — під пахвами. До першої години вони бенкетують під звуки оркестру в тісному товаристві. З першої до четвертої пополудні вони танцюють на траві, бар торгує напоями, а почесний розпорядник, який уже геть змучився, намагаючись розвеселити найпохмуріше товариство, тепер теж повинен танцювати з найнепоказнішими дамами. О четвертій сурмить сурма — і за півгодини всі знову на пароплаві; почесний розпорядник, нарешті звільнившись, може відпочити, сівши в капітанській каюті на ящик з-під бренді чи содової. Я сказав — «нарешті звільнившись», але мені ще треба було вгамовувати неймовірну штовханину, а потім у супроводі двох полісменів везти денний виторг до контори Пінкертона. Це звичайний пікнік, але ми, догоджаючи смакам Сан-Франціско, влаштовували також особливі свята. «Маскарад середніх віків», про який сповіщали рукописні афіші, які починалися словами: «Всім! Всім! Всім!», і на який зійшлася велика кількість рицарів, ченців та маркізів, зненацька захопила злива, і наше повернення до міста перетворилося в спектакль, найсумніший з усіх, що їх я будь-коли бачив. Зате дуже приємно згадувати пікнік «Збір шотландських кланів» — це був наш безперечний успіх. Ще ніколи не збиралося стільки чоловіків з оголеними блідими колінцями; а що більшість гостей належала до клану Стюартів і пишалася орлиними перами, товариство це було досить шляхетне. Я привселюдно оголосив про своїх шотландських предків, і мене відразу одностайно прийняли до якогось клану. Єдина хмарка затьмарила цей чудовий день, червону дату мого календаря: я заготував надто великий запас національного напою — славнозвісного шотландського віскі «Роб Рой», і він виявився досить міцним, бо від четвертої до половини на п'яту мені довелось добряче попрацювати, перевозячи на борт непритомних вождів шотландських кланів.

Якось на один із наших пікніків з'явився інкогніто сам Пінкертон під руку зі своєю алгебраїсткою і став душею своєї «кают-компанії». Міс Меймі видалась мені схожою на милу мишку з величезними сяйними очима, прегарними манерами і на диво правильною вимовою — я ніколи ще не чув такої. Розкривати інкогніто Пінкертона було суворо заборонено, тож я не мав змоги познайомитися з міс Меймі ближче, але наступного дня мені сповістили, що вона визнала мене «найдотепнішим джентльменом з усіх, з ким їй доводилось знатись». «Не дуже ти розбірлива в дотепах», — подумав я. Однак мушу зізнатися, що такої думки була не тільки вона. Один з моїх жартів навіть облетів увесь Сан-Франціско, і я чув, як ним шикували в моїй присутності люди, що не знали мене. Але лишатися невпізнаним було чимдалі важче: моя поява викликала пожвавлення, особливо в не дуже респектабельних кварталах. «Хто він?» — «Як це — хто?! Та це ж Дромадер Додд!» Або з нищівною усмішкою: «Ти що, не знаєш містера Додда, розпорядника пікніків? Отакої!» І мені вже й самому було жаль того нещасливця. Адже наші пікніки, хоч і трохи вульгарні, були веселі та безтурботні — достоту золота доба; я певен, що кращу розвагу годі було й вигадати, і хоч я завжди мав чимало клопоту як розпорядник, часто почувався щасливим…

Мені завдавали прикрощів тільки дві обставини. По-перше, необхідність жартувати з дівчатками-підлітками, яких я не терпів, а по-друге… Цей момент менш важливий, і з ним було легше. В ранньому дитинстві, ще, можна сказати, сидячи в материній пелені, я навчився (і так, на жаль, і не розучився досі) тягти пісню «Перед битвою». А голос мій має одну властивість: коли я беру найвищі ноти, їх ніхто не чує навіть за обіднім столом. Знавці кажуть, що я фальшивлю на високих нотах. Крім того, якби навіть я був найкращим у світі співаком, «Перед битвою» — не та пісня, яку я обрав би для виконання. Однак на одному з найнудніших пікніків я, впавши у відчай, затяг цю пісню. То була моя фатальна помилка. Чи то на пароплаві завівся постійний пасажир (хоча я ніяк не міг засікти його), чи сам пароплав усім своїм залізом та деревом всотав цю традицію, — але відтоді в кожному рейсі серед публіки ширився поголос, що містер Додд — справжній співак, що містер Додд виконує «Перед битвою», і, нарешті, що містер Додд зараз заспіває «Перед битвою». Пісня стала обов'язковим номером програми, як і падіння у воду бутафорської сокири. І я щонеділі заводив свою жалюгідну пісеньку, за яку мене щедро нагороджували оплесками. О безмежність людської вдячності! Мене неодмінно просили проспівати на біс.

Але треба сказати, що я був задоволений, — моя праця добре оплачувалася. Після кожної неділі ми з Пінкертоном ділили між собою десь по п'ятсот доларів прибутку. Навіть більше — наші пікніки, хоч і непрямим чином, принесли мені несподіваний успіх. Сталося це наприкінці сезону, після «Великого прощального маскараду». На цей час наші кошики зносилися, і ми вирішили продати їх, а навесні, коли настане сезон, придбати нові. Поміж наших покупців був робітник на прізвище Спіді, до якого, не діставши відповідей на свої листи, я й з'явився по борг особисто, сам дивуючись із того, що раптом опинився в ролі кредитора. Спіді зустрів мене вороже, хоч і перестрашився. Заплатити він не міг, а кошики вже встиг перепродати і зухвало запропонував мені робити з ним що завгодно. Я не хотів втрачати власних грошей, не кажучи вже про Пінкертонові, і, крім того, поведінка нашого боржника мене обурила.

вернуться

66

Ерін — поетична назва Ірландії.