— Знаєте, містере Спіді, я ж можу відправити вас до тюрми! — сказав я, просто щоб налякати його.
Цю страшну погрозу почули в сусідній кімнаті. Звідти миттю вибігла товста рум'яна ірландка й заповзялася улещувати та вмовляти мене.
— Та невже ж у вас стане духу отаке вчинити, містере Додд? Та ж усім відомо, який ви сердечний. Лице ж у вас добре, достеменно як у мого покійного брата… Правда, він полюбляв хильнути надміру, від нього так і тхнуло, що вже й казати… Але й справді ну нема ж у нас анічогісінько, крім оцих меблів та клятих акцій! Візьміть акції, синку мій! Останні гроші я за них віддала, уперше ризикнула, а вони ж, кажуть, тепер і щербатої копійки не варті.
Піддавшись на її вмовляння, а до того, розкаявшись у власній суворості, я врешті-решт згодився взяти пухку пачку так званих дутих» акцій, на які ця чудова, але недолуга жінка змарнувала свої тяжко зароблені кошти. Не скажу, що ця угода була мені вигідна, але вона принаймні заспокоїла жінку, а я, власне, не дуже ризикував, бо акції (вони належали Катамаунтській срібній копальні) впали на той час до найнижчого рівня і деінде або лежали непотрібними паперами, або їх викидали на смітник збанкрутілі біржові спекулянти.
Через місяць-два я помітив повідомлення в біржовій газеті, що акції Катамаунтської копальні почали підніматись; до вечора «кляті акції» вже стали чималим багатством. Я навів довідки й дізнався, що в занедбаному ^ штреку виявили сріблоносну жилу, яка обіцяла дива. Ось прекрасна тема для філософських роздумів: як часто в занедбаних копальнях, акції яких були заморожені на нулі, знаходили нові жили! Трапилось так, що Спіді притримали свої акції, не спродавши їх синдикатові, і якби я не заявився до них із настирливою вимогою виплатити борг, місіс Спіді вже красувалась /би в шовкових сукнях. Таким збігом обставин я, звісно, скористатися не міг, тож я й пішов до Спіді, щоб повернути акції. В їхньому помешканні стояв несусвітній гамір: зійшлися всі сусіди (теж любителі гри на біржі), щоб висловити співчуття; місіс Спіді сиділа, обливаючись слізьми.
— П'ятнадцять років, — голосила вона, — збирала я гроші, щоб купити оті паскудні папірці! Та я ж навіть молока дітям не давала, прокляття на мою голову! Таж тепер би я, наче якась леді, їздила б у кареті, якби була справедливість на білім світі! Та бодай би він згинув, отой Додд! Щойно він переступив наш поріг, я побачила, що це сам диявол…
Отут вона й побачила мене, але навіть драматизм цієї сцени не витримує ніякого порівняння з тим, що було потім. Коли виявилось, що я прийшов повернути втрачене багатство, і коли місіс Спіді, рясно зросивши мої груди слізьми, відмовилась його прийняти, і коли містер Спіді (негайно викликаний з табору Великої Армії нашої Республіки) пристав до цієї відмови, і коли я став наполягати, і вони стали наполягати, а сусіди гамірливо підтримували кожного з нас по черзі, і коли врешті ми домовились вважати себе співвласниками акцій та розподілити прибутки на три частини — одну мені, одну містерові Спіді, одну його дружині, — уявіть самі, яка весела веремія зчинилася в цій маленькій, бідно обставленій кімнатчині, де в одному кутку стояла швацька машина, а в другому спали малі діти, де на жовтих стінах висіли фотографії з видом Гарфілду та битви під Геттісбергом. Хтось із співчутливих сусідів приніс пляшку портвейну, і ми розпили його, змішуючи з власними слізьми.
— П'ю за ваше здоров'я, любий мій! — ридала місіс Спіді, вельми розчулена моєю галантністю. — Вип'ємо ж усі за його здоров'я, за містера Додда, розпорядника пікніків, найвідомішого джентльмена в усій нашій окрузі; і я молю господа бога, любий мій, щоб дав він вам здоров'я та щастя на довгі літа!
Врешті виявилося, що найбільший зиск від тих акцій отримав я, бо продав свою третину, коли вона коштувала п'ять тисяч доларів, а Спіді, що полюбляли ризикувати, притримали свої акції, аж поки синдикат почав знову «заморожувати» копальню, — і вони ледве встигли виручити чверть цієї суми. Добре, що хоч так сталось, бо майже всі ці гроші вони вклали (як це робив і Пінкертон) у нові акції, і коли я ще раз зустрів місіс Спіді, на ній ще було прегарне вбрання, куплене в часи багатства, але вона вже лила сльози, оплакуючи нову катастрофу.
— Нас знову заморозили, любий мій! Усі гроші, які мали, і швацьку машинку, і Джімів сюртук — усе ми вклали в «Золотий Захід», а ці мерзотники придумали якийсь новий податок!..
На кінець року я підрахував свої фінанси. Я отримав:
За акції Катамаунтської срібної копальні — 5000 доларів
За пікніки — 3000 доларів
За лекцію — 600 доларів
Прибутки з капіталу, вкладеного в діло Пінкертона — 1350 доларів
Всього — 9950 доларів
До цього треба додати:
Залишок від дару мого діда — 8500 доларів
Всього — 18450 доларів
З другого боку:
Я витратив — 4000 доларів
Отже, у мене залишилось — 14450 доларів
Не соромлюся сказати, що я дивився на цю цифру радісно й гордо. Вісім тисяч доларів (тобто зароблені останнім часом) були реальні, вони лежали в банку, а інші обертались десь поза досяжністю самої уяви (їх можна було бачити, як у дзеркалі, в наших рахункових книгах), підкоряючись нездоланним чарам характерника Пінкертона. Мої долари пробиралися до берегів Мексіки, де їм загрожували морські глибини та берегова охорона; вони дзвеніли на прилавках барів у місті Томстоуні, штат Арізона; вони сяяли в руках картярів у наметах золотошукачів — навіть уявити було годі, як широко вони розлітались, як змінювали напрям, підкоряючись примхам чарівника. Але, хоч ці долари були нині тут, а завтра там, вони залишалися моїми; ще більше тішило мене те, що вони приносили чималі дивіденди. «Мій маєток», називав я їх; у доларах або навіть британських фунтах це була значна сума, а в французьких франках вони здавалися справжнім багатством. Мабуть, я вже розкрив свої карти, і вже можна звинуватити мене в непослідовності… Але вислухайте спочатку мої виправдання та оповідь про зміни в долі Пінкертона.
Десь через тиждень після пікніка, на який він з'явився в супроводі Меймі, Пінкертон признався мені, що він її кохає. Я стежив за ними на палубі, я бачив, як виразно поглядала на Пінкертона Меймі, і я порадив сором'язливому закоханому відкритись їй. Наступного вечора він уже вів мене в гості до своєї нареченої.
— Ти повинен подружити з нею, Лаудене, як подружив зі мною, — зворушливо мовив Пінкертон.
— Наговоривши їй усіляких прикростей?.. Навряд чи завоюєш таким чином прихильність молодої дівчини, — відповів я. — Завдяки пікнікам я вже маю деякий досвід.
— Так, ти просто незрівнянний на пікніках! Не знайду слів, щоб сказати, як я захоплююсь тобою! — вигукнув він. — А що вже казати про неї! Вона — сама досконалість! Бог відає, чим я заслужив її любов. Друже мій, яка ж це відповідальність для такого неотеси, як я, та ще й не завжди правдивого!
— Нічого, старий, тримайся! — сказав я.
Та коли ми прийшли до пансіону, де жила Меймі, Пінкертон був схвильований неймовірно.
— Це Лауден, Меймі, — тільки й мовив він, мало не схлипуючи. — Люби його, у нього велика душа.
— Я вас знаю добре, містере Додд, — сказала дівчина люб'язно. — Джеймс безперестану розхвалює ваші чесноти.
— Люба леді, — відповів я, — коли ви познайомитеся з нашим другом ближче, пізнаєте його гаряче серце, ви будете про мене гіршої думки. Мої чесноти зводяться до того, що я дозволяв йому годувати й одягати мене і тяжко працювати задля мене, коли йому й самому було нелегко. Коли я сьогодні живий, то це завдячую йому. Ще ніхто в світі не мав кращого друга. Вам треба добре дбати про нього, — додав я, обнімаючи Пінкертона за плечі, — добре доглядати його, бо йому це конче потрібно.
Ця промова справила на Пінкертона сильне враження — і на Меймі, боюсь, теж. Як по правді, мої слова були не вельми тактовні. «Коли ви познайомитеся з нашим другом ближче» — вислів не дуже вдалий, і навіть слова «добре доглядати його» можна було витлумачити як образливі. Та певен — ви погодитесь зі мною, що загальний тон моєї промови не назвеш зверхнім. Якщо саме таким був присуд міс Меймі, я не можу її в цьому звинувачувати, як не можу звинуватити й себе: Пінкертон, без сумніву, так надокучив нещасній дівчині балачками про мене, що вона не могла вже спокійно чути навіть моє ім'я; тож якби навіть я став перед нею з Аполлоновими співами — вона слухала б мене так само неприязно.