З Джонсоном я зустрічався часто. Я так і не зрозумів, якої він національності: сам він називав себе американцем, але його вимова і поведінка цього не підтверджували. Найімовірніше, він був родом десь із Скандінавії, але все життя провів на англійських та американських суднах. Дуже можливо, що, як і багато хто з його співвітчизників, найманців іноземних кораблів, він давно забув рідну мову. Врешті, в його мисленні не було нічого національного — він думав лише англійською мовою. Хоч він був лагідний і добрий на вдачу, любив пожартувати, як ніхто інший, але тривала звичка до жорстоких морських приписів спричинила те, що від багатьох його історій, досить весело повіданих, мені холола кров у жилах. Він був високого зросту, худорлявий, темноволосий. Його мужнє обличчя з тонкими рисами вкривала рівна, чиста засмага, що свідчила про життя на вільному повітрі. Коли він сидів, можна було подумати, що це аристократ чи офіцер, але досить було йому підвестися — і він перетворювався на звичайного моряка, що погойдується в ході, наче краб. І говорив він, як звичайнісінький матрос, нехтуючи геть усі граматичні правила. Доводилось йому плавати й між островами Південних морів, тож тепер, після плавби довкола мису Горн, де лютували снігові бурі, а вітрила вкривав лід, він мав намір «знову повернутися до канаків». Мені подумалось, що незабаром я розпрощаюся з Джонсоном, проте за неписаним морським законом йому спершу треба було пропити-прогуляти гроші, зароблені в попередньому рейсі.
— Я ще завдам цьому містові гарту, — нахвалявся він, явно перебільшуючи, бо важко уявити собі скромнішу гульню: він із ранку до вечора сидів у малій залі шинку Чорного Тома, де в товаристві давніх знайомих, знавців Південних морів і любителів довгих історій, курив люльку за столом, заставленим кухлями.
Шинок Чорного Тома був, по суті, брудним кублом, де найбідніші матроси-канаки курили темний міцний тютюн та дешеві сигари, пили поганющий джин та бренькотіли на розбитих банджо й гітарах. Власник шинку, впливовий діляга-негр, був водночас ватажком банди, яка називала себе «ягнятами» і «клепачами». Політичні верховоди та мер міста побоювались тієї ватаги і не гребували її послугами. Не дивно, що цей гамірний притулок мав репутацію сумнівного і навіть небезпечного місця. Я не знаю іншого такого шинку, де б вибухало стільки скандалів. Сам Том часто бував напідпитку. Безперечно, «ягнята» були комусь дуже потрібні, інакше це кубло прикрили б. Пам'ятаю, незадовго до виборів у шинку з'явився дуже елегантно вбраний сліпий чоловік; його підвели до шинкаря, і вони довго про щось гомоніли. Ця пара була така дивна, а шанобливість, з якою відвідувачі шинку відійшли подалі, щоб лишити її на самоті, здалась мені такою загадковою, що я спитав у свого сусіда, хто цей сліпець. Той відповів, що це — впливовий політичний діяч міста, дехто називає його «Королем Сан-Франціско», але ще більше знаний він під прізвиськом «Сліпий білий диявол», — так називали його тутешні китайці.
— Мабуть, йому дуже потрібні «ягнята», — додав мій співрозмовник. Тим часом я намалював «Сліпого білого диявола», що зіперся на прилавок; на дальшій сторінці альбому по недовгім часі з'явилося лаконічне зображення Чорного Тома, який погрожує своїм відвідувачам довгим револьвером системи «Сміт і Вессон». Ось з якими контрастами доводилось мені зустрічатись у великій залі цього шинку.
А тим часом у малій залі засідав неофіційний клуб Південних морів, де точилися розмови про зовсім інший світ, що жив, по суті, в іншому сторіччі», Там збиралися старі шкіпери, торговці Південних морів, коки, помічники капітанів. В більшості своїй це були славні люди, що відчули благотворний вплив лагідного й довірливого народу, серед якого їм довелося жити. Крім того, вони знали чимало цікавого, і не з книжок, а з особистого досвіду подорожей в чужі краї; я ладен був цілі години слухати їхні захопливі оповіді. Кожен острів'янин, якщо тільки він не послідущий негідник, має в собі щось від поета; і в душі кожного моряка, що спілкувався з ними, теж відчувалося щось поетичне. Навіть у неоковирних висловлюваннях Джонсона на зразок: «А так, ці канаки — люди плохі, сумирні» або: «Що й казати, гарний острів, гори просто з води ростуть. Так би й жив там завжди», — таїли в собі внутрішній жар, а дехто з його приятелів був справжнім майстром оповідей. Їхні нескінченні історії, характеристики, лаконічні описи краєвидів поступово створювали в моїй уяві образ південних островів і життя на тих островах: урвисті береги, гострі гірські піки, густа тінь повислих на схилах лісів, неугавний гуркіт прибою на рифах і віковічний спокій у лагунах; надзвичайно яскраве сонце, місяць і зорі, й на цьому тлі — горді чоловіки й прекрасніші за Єву жінки, люди, завжди готові привітати чужинця, запропонувати йому свій дім і свій човен, життя, що ллється незмовкною музикою, і довгі поетичні вечори, що бринять мелодійними піснями. Щоб зрозуміти тугу за тим світом, яка все частіше оволодівала мною, треба зазнати невдачі в художницькій кар'єрі, треба пережити голодні дні на вулицях Парижа, треба побувати в залежності від такого бізнесмена, як Пінкертон. Строкатий, гамірливий Сан-Франціско, тісна контора, де мій друг Пінкертон щодня метався від десятої до четвертої, мов загнаний у клітку лев, а часом навіть надія на повернення до Парижа, — все це тьмяніло перед тією мрією. Хтось інший на моєму місці кинув би все й подався б туди, куди манила його уява, але я не з таких: і ризикувати не люблю, і на підйом важкий: щоб примусити мене покинути звичні стежки й податися в плавання серед райських островів, потрібен був якийсь зовнішній поштовх. Тільки сама доля могла дібрати для цього годяще знаряддя, і я й не гадав, що вона вже стискає його в залізній руці.
Якось я сидів у кутку великої зали, що сяяла склом і дзеркалами; я обідав, поглядаючи на зображення натурниці, виконане пензлем місцевого таланта. Раптом почувся тупіт ніг і гучний гомін, двері розчахнулися, і до зали, наче штормова хвиля, ринув натовп. Це були здебільшого матроси, всі вкрай збуджені; вони юрмились довкола кількох чоловік, щось безладно вигукуючи, як діти в Англії юрмляться довкола балагану з ляльковими Панчем та Джуді [71]. По шинку пішов підліт, що це капітан Трент і його матроси, вцілілі після катастрофи англійського брига «Летючий шквал»; їх підібрав англійський військовий корабель на атолі Мідуей. До Сан-Франціско вони прибули вранці і прийшли сюди підкріпитись після того, як зробили заяву властям. Я пильно оглянув їх. Четверо засмаглих моряків зі склянками в руках стояли біля стойки, оточені натовпом цікавих, що засипали їх питаннями. Один, із них, гаваєць, був коком, як мені сказали; другий тримав клітку з канаркою (пташка час від часу заливалась дзвінким щебетом); у третього ліва рука висіла в черезплічнику, й він, на вигляд досить вихований, був помітно блідий, мов людина, яка щойно зазнала тяжкого поранення; у капітана — рум'яного блакитноокого здорованя років сорока п'яти — була забинтована права рука. Ці гості зацікавили мене. Особливо здивувало мене те, що вони — капітан, кок і двоє матросів — разом гуляють вулицями, разом заходять до шинків. Я дістав альбом і почав малювати портрети чотирьох урятованих моряків. В натовпі це помітили, кілька чоловік відступили набік, і я мав змогу добре роздивитися обличчя й манери капітана Трента, хоча сам він цього й не підозрював.
Віскі розв'язало капітанові язик, і він, заохочений палкими проханнями, почав переповідати історію їхніх злигоднів. До мене долітали тільки окремі фрази про те, як він «ішов правим галсом», як «раптом сильно дмухнуло з норд-норд-весту», і як «отут бриг і сів на мілину».