— Так, інколи можна непогано заробити на корабельній катастрофі, — погодився уродженець Глазго, — але це трапляється нечасто.
— Ну, це вже загальне правило — вигідні діла трапляються з біса рідко, — відповів Гевенс.
— Так-так, це вже воля Всевишнього, — погодився уродженець Глазго. — А я мрію рознюхати таємницю якогось багатія і добре притиснути його там, де треба.
— Гадаю, вам відомо, що це не метод серед порядних людей, — завважив Гевенс.
— А мені байдуже, мене цей метод влаштовує цілком, — зухвало відгукнувся шотландець із Глазго. — Жаль, що в цих Південних морях таких секретів не добудеш — їх треба шукати лише в Лондоні чи Парижі.
— Мак-Гіббон, мабуть, начитався бульварних романів, — підкинув хтось.
— Він читав «Аврору Флойд», — додав другий.
— Ну то й що? — обурився Мак-Гіббон. — Кажу те, що є. Почитайте газети! Ви хихочете лише тому, що цілковиті невігласи. Я певен, що шантаж — такий самий бізнес, як і страхування, лише достобіса чесніший.
Неприхована жовчність цих признань змусила Лаудена, палкого прихильника миру й злагоди, викинути свої козирі.
— Як не дивно, — сказав він, — у пошуках засобів існування мені довелося випробувати усі ці методи.
— Ви знаходити самородок? — ламаючи слова, похопився німець.
— Ні, — відповів Лауден. — Я брався в житті за всілякі дурниці, але копати золото не додумався. Кожна людина повинна мати здоровий глузд.
— Ну, а контрабандну торгівлю опієм ви спробували? — поцікавився хтось другий.
— Спробував, — відповів Ладен.
— І мали зиск?
— Та ще й який!
— І купували розбите судно?
— Так, сер.
— І що вивудили?
— Бaчте та шхуна була особлива, — уточнив Лауден. — Чесно кажучи, я не радив би братися за це ремесло.
— А що, її розбило на тріски? — нетерпляче запитав Ладен.
— Якщо сказати точніше, розбився я, — відповів Лауден. — Не все розрахував.
— І шантаж випробували?
— Звісно, що за питання! — відповів містер Додд.
— І мали зиск?
— Розумієте, мене переслідують невдачі. А взагалі це діло прибуткове.
— Ви узнали чиюсь таємницю? — запитав уродженець Глазго.
— Велику, як штат Техас!
— І це був багатій?
— Він не був Рокфеллером, але всі ці острови міг би купити не торгуючись.
— Так за чим же стало? Ви не змогли прибрати його до рук?
— Діло було морочливе, та врешті я загнав його в кут і…
— І що?..
— І вся гра пішла шкереберть. Я став його кращим другом.
— Ех, чорт!..
— По-вашому, він невибагливий у виборі друзів? — люб'язно поспитав містер Додд. — Втім, можливо: у нього досить широке коло симпатій.
— Якщо ти, Лаудене, скінчив пащекувати, — вставив своє слово Гевенс, — то час іти до мене обідати.
Коли вони вийшли з клубу, в темряві гуркотів прибій. У темно-зелених хащах подекуди блимали вогники. Виринаючи з пітьми, повз них по двоє і по троє проходили тубільні жінки, звабливо усміхались, перемовлялися, позираючи на двох білих; коли вони зникали, в повітрі ще довго витали запахи пальмової олії та пелюсток червоного жасмину. Від клубу до помешкання містера Гевенса було кілька кроків, але будь-кому з жителів Європи вони видалися б кроками по чарівній країні. Якби перший-ліпший європеєць міг піти за двома нашими друзями в будинок, оточений широкою верандою, і в прохолодному покої, обвитому зеленню, сів з ними за стіл, де на білій скатертині рубіново сяяло вино; якби він міг скуштувати екзотичних наїдків — сирої риби, плодів хлібного дерева, запечених бананів, смаженого поросяти з гарніром із незрівнянного міті, а також королівського делікатесу — салату з пальмових бруньок; якби він побачив, як нечутно й ненав'язливо, час від часу визираючи з-за дверей, йому безмовно слугує молода остров'янка в широкому вільному вбранні, занадто сором'язлива, щоб бути членом сім'ї, і занадто владна, щоб нею не бути, — а потім миттю перенісся в місця своїх вітчизняних кумирів, то він сказав би, сидячи в старовинному кріслі біля каміна й протираючи очі: «Мені приснився дивний край! Їй-богу, я побував у раю!» Але Додд і його господар давно вже звикли до всіх чарів тропічної ночі, до всіх наїдків острівної кухні, і вони взялися до м'яса як люди, що дуже зголодніли, і лише вряди-годи ліниво перекидалися словами, мов товариші, яким нині не дуже весело. Згадали й розмову в клубі.
— Ти ще ніколи не молов таких дурниць, Лаудене, — мовив Гевенс.
— Мені здалося, що в повітрі запахло порохом, ось я й молов, — пояснив Лауден. — Але це зовсім не дурниці.
— Ти хочеш сказати, що все це правда — і опій, і судно, що потерпіло катастрофу, і шантаж, і багатій, що став твоїм другом? — не повірив Гевенс.
— Все правда, до останнього слова, — відповів Лауден.
— Мабуть, ти таки чимало бачив у житті, — зауважив Гевенс.
— Так, це досить незвичайна історія, — погодився друг. — Якщо хочеш, я розповім про все.
Далі йде повість про життя Лаудена — не так, як він розповів її своєму другові, а так, як він згодом сам записав її.
ОПОВІДЬ ЛАУДЕНА
РОЗДІЛ І
ВСЕБІЧНА КОМЕРЦІЙНА ОСВІТА
Напочатку варто змалювати характер мого бідолашного батечка. Годі собі уявити добрішого та вродливішого чоловіка й водночас такого (на мою думку) нещасливця: йому не поталанило ні з ділами, ні з розвагами, ні з місцем проживання, ані (хоч як гірко в цьому зізнаватися) з єдиним сином. Він починав землеміром, потім узявся спекулювати нерухомим майном і втягнувся в інші махінації, заживши слави чи не найспритнішого ділка в штаті Маскегон. [19]«У Додда є лій у голові», — казали про нього знайомі. Проте я не дуже вірив у його ділові якості. Втім, доля досить довго всміхалася йому, а наполегливість не полишала ніколи. З сумовитою покірністю мученика він вів щоденний бій за прибуток: уставав рано-вранці, поспіхом снідав, а повертався додому змучений і пригнічений, навіть коли успішно завершував якусь справу; він відмовляв собі в розвагах — якщо взагалі мав здатність розважатись, у чому я часом сумнівався, — і вкладав усі сили в якусь операцію з пшеницею чи алюмінієм — операцію, що, по суті, нічим не відрізнялася від грабунку на битому шляху; він вигравав її ціною неймовірної сумлінності та самопожертви.
На лихо, мене ніщо, крім мистецтва, ніколи не цікавило, та й не зацікавить. Я завжди вважав, що справжнє покликання людини — збагачувати світ прекрасними витворами мистецтва, а дозвілля проводити весело й безтурботно. Скільки пам'ятаю, про другу половину своєї життєвої програми (лише її, до речі, мені й пощастило здійснити) я нічого батькові не казав, але він, либонь, щось підозрював, бо називав мої плани потуранням власним лінощам.
— Ну гаразд! — якось вигукнув я. — А як живеш ти? Дбаєш лише про те, щоб настарати грошей — і конче за рахунок інших!
Батько сумно зітхнув (він мав таку звичку) і докірливо похитав головою:
— Ех, Лаудене! — мовив він. — Усі ви, молоді, маєте себе за великорозумників. Та хоч би як ти опирався — все одно на цьому світі змушений будеш працювати. Вибір тільки один — бути чесним чи бути злодієм…
Що й казати — ніяк було сперечатися з моїм батечком. Мене охоплював відчай після таких розмов і водночас каяття, бо я часто бував брутальний, а батько завжди лагідний і добрий. Крім того, я ж обстоював свої особисті наміри та бажання, а він турбувався лише про моє щастя, хоча й розумів його по-своєму. І він не втрачав надії, що таки наведе мене на розум.
— Основа у тебе міцна, Лаудене, — казав він, — основа у тебе правильна. Адже в жилах у тебе тече моя кров — чи ти зрештою підеш гідним шляхом. Я певен — мені не доведеться за тебе червоніти. Єдине мене дратує — те, що ти часом верзеш дурниці.
І батько поплескував мене по плечі або по руці з тією ніжністю сильного й гарного чоловіка, яка так зворушувала мене.