Без сумніву, орієнтовною ціною були п'ятдесят тисяч, сказав я, — або, в усякому випадку, так вважав Беллерс. Але, з іншого боку, ця сума могла бути й крайньою. І, щоб покрити витрати, які ми вже зробили, — я тебе не збираюся в чомусь звинувачувати, я розумію, що ми маємо бути готовими до будь-яких несподіванок, — щоб покрити ці витрати, нам потрібна значніша сума. Беллерс згодиться на шістдесят тисяч. Я певен, що його можна примусити заплатити й сто тисяч, — відповів Іішкертон. — Пригадай, як закінчувався аукціон!
Щодо Беллерса я з тобою згоден, — відповів я, — але ось що мені думається: сам Беллерс міг помилятись, і сума, яку він вважав орієнтовною, могла бути остаточною.
— Ну, Лаудене, якщо це так, — сказав Джім, твердо вимовляючи кожне слово, — якщо це так, нехай він забирає свій «Летючий шквал» і радіє щастю! Я задовольнюся збитками.
— Ти що, Джіме? Невже ми так заплутались? — вигукнув я.
— Так, ми з тобою добре зарвалися, Лаудене, — відповів Джім. — Адже ці п'ятдесят тисяч доларів, друже, поки ми розрахуємося, обійдуться нам майже в сімдесят. Так-так — бо ж нам доведеться виплачувати борги з розрахунку десять процентів за місяць. Кращих умов я не зміг домогтися, та й нема в світі людини, яка змогла б. Навіть це було диво, Лаудене, я не чекав цього навіть від себе! Ех, якби нам дали хоча б чотири місяці! А втім, Лаудене, ми, все ж таки можемо своє взяти. З твоєю снагою, з твоєю чарівливістю, навіть якщо трапиться найгірше, ти управишся зі шхуною, як управлявся на пікніках. Нам може поталанити. А якщо поталанить, старий, яка це буде блискуча операція! Яка реклама для нас! Скільки розмов та спогадів на все життя! Однак, — зупинив він раптом сам себе, — спочатку треба випробувати менш ризикований варіант. Ходімо до цього крутія!
Я знову подумав, чи не признатися мені, що я знаю адресу на Мішін-стріт. Але я вже згаяв сприятливу хвилину і тим усе ускладнив: тепер мені довелось би пояснювати не лише те, як я узнав цю адресу, а й чому я не розповів про це раніше. Тому я не міг не втішити себе думкою, що, звертаючись до Беллерса, агента таємничого бізнесмена, ми будемо діяти, як узвичаєно. А головне, мене бентежила думка, що ми однаково вже запізнились і що потрібний нам чоловік покинув Сан-Франціско дві години тому. І я знову змовчав.
Потім ми зателефонували в контору Беллерса, аби впевнитися, що він там, і подалися до нього.
На вулицях будь-якого американського міста можна зустріти дивне поєднання розкоші й злиднів; на тій самій вулиці побачиш і величезні універмаги, і нетрища та кубла злодіїв, і вілли з квітниками та тінистими алеями. В Сан-Франціско, де гостро відчувається брак території, де з кількох боків підступає море, ці контрасти особливо впадають у око. Вулиця, на яку ми прямували, пролягала між піщаними дюнами Самотньої гори з її кладовищем, збігала ненадовго на продутий вітрами Олімп аристократичного Ноб-гіллу (точніше, майже оббігала його); потім ішла мимо схожих на декорації фарбованих будиночків, призначення яких легко вгадувалося по мідних табличках, на яких красувалися тільки імена. «Нора», «Лілі», «Флоренс»; перетинала китайський квартал, начинений опійними підвалами, з незліченними дверима, проходами та галереями, що робило його схожим на кролятник; на мить пірнала в рекламну круговерть, перетинаючи Керні-стріт; а далі виринала між дешевими ресторанчиками та складами просто на берег, у царство водяних щурів. Тут, де ця вулиця була безлюдна і брудна, де тишу порушував лише гуркіт коліс завантажених возів, ми знайшли більш-менш пристойний будинок з грубо вимуруваними приступками. На стовпці ґанку висіла чорна дощечка з позолоченими літерами:
«Гаррі Д. Беллерс, юрист. Приймав з 9 до 6».
Піднявшися сходами, ми опинились перед відчиненими дверима, що вели на балкон. На дверях була ще одна табличка: «Містер Беллерс приймає».
— І що ми зробимо? — запитав я.
— Та просто зайдемо, — відповів Джім і ввійшов.
Кімната, де ми опинились, була чиста, але дуже вбого умебльована. Під стіною стояло старомодне бюро, при нім — стілець, а в кутку висіла полиця, заставлена томами юридичних праць. Більше в кімнаті не було нічого. Напрошувалась думка, що містер Беллерс мав звичку сидіти, а його клієнти завжди стояли. В найдальшому кутку, за завіскою з червоної бязі, були другі двері, що вели до жилих кімнат.
Ми покашляли та потупцяли, і з тих дверей з'явився Беллерс: він ішов нам назустріч так боязко і насторожено, ніби чекав, що на нього кинуться з кулаками, а коли впізнав нас, з ним стався — не підшукаю тут інших слів — справжній напад люб'язності.
— Містер Пінкертон з компаньйоном! — вигукнув він. — Я зараз же принесу стільці!
— Не треба, — сказав Джім, — нам ніколи. Воліємо стояти. Ми маємо до вас справу, містере Беллерс. Сьогодні вранці, як вам відомо, я купив викинутий на мілину бриг «Летючий шквал»…
Юрист кивнув.
— …І купив його, — провадив мій друг, — за суму, що зовсім не відповідає, вартості вантажу та всіх витрат.
— А тепер ви передумали і ладні відмовитись від цієї операції? Я так і гадав, — відповів Беллерс. — Мій клієнт, не приховаю, висловив невдоволення тим, що я так підняв ціну. Либонь, ми надто погарячкували, містере Пінтсертон.
Конкуренція, дух змагання… Проте я буду з вами відвертий… я знаю, коли маю справу з людьми благородними… Я майже певен, що мій клієнт перекупить у вас бриг, коли ви передасте це діло мені, і тоді ви втратите… — Він уп'явся очима-буравчиками в наші обличчя і видихнув: — Ви нічого не втратите! І тут Пінкертон вразив мене.
— Не про це мова, — сказав він. — Я купив бриг. Я знаю, що на ньому цінний вантаж, і я не збираюся втрачати його. Але я хотів би вияснити деякі моменти, щоб уникнути непотрібних витрат, — і за це негайно плачу готівкою. Вам же треба вирішити, буду я мати справу з вами чи безпосередньо з вашим партнером. Якщо ви готові повідомити мені такі факти, то називайте вашу цифру. Але знайте, — = додав Джім, звівши догори пальця, — коли я кажу «готівкою», то маю на гадці векселі, які підлягають оплаті після повернення корабля і за умови, що інформація виявиться точною. Котів у мішку я не купую.
Я помітив, як спалахнули на мить очі юриста, коли Джім почав свою несподівану промову, і як вони згасли, коли він виклав умови.
— Гадаю, що про цей бриг вам відомо більше, ніж мені, містере Пінкертон, — сказав Беллерс. — Я знаю тільки те, що мені доручили купити його і що мені це не вдалося.
— Ви маєте одну гарну рису, містере Беллерс: ви не марнуєте часу, — зауважив Джім. — Назвіть ім'я й адресу вашого клієнта.
— Зваживши всі обставини, — відповів Беллерс, і в його голосі залунала таємничність, яку важко передати словами, — я дійшов висновку, що не маю права повідомляти ім'я мого клієнта. Я охоче зв'яжусь із ним, якщо ви мені це доручите, але аж ніяк не можу дати вам адресу.
— Гаразд, — мовив Джім і надів капелюха. — Досить рішучий крок, чи не так? — І закінчив, витримуючи паузи після кожної фрази: — Не передумали?.. Зважте всі обставини… Даю долара.
— Містере Пінкертон! — обурено вигукнув юрист. Я злякався, що Джім зайшов надто далеко.
— Бачу, вам зараз долар не потрібен, — мовив Джім. — Тоді послухайте, містере Беллерс, ми обоє люди ділові, тож я пропоную вам…
— Зачекай, Пінкертоне, — втрутився я. — Мені відома адреса: Мішін-стріт, будинок дев'ятсот двадцять чотири.
Не знаю, хто більше здивувався — Пінкертон чи Беллерс.
— Якого ж біса ти мовчав, Лаудене? — обурився мій друг.
— Але ж ти мене й не питав, — відповів я, червоніючи по саме волосся.
Запала мовчанка; її першим порушив Беллерс, люб'язно повідомивши прізвище, якого ми не знали.
— Раз вам відома адреса містера Діксона, — сказав він, анітрохи не приховуючи бажання позбавитись нас якомога швидше, — я не бачу причини, аби затримувати вас.
Не знаю, що відчув Пінкертон, та коли ми вийшли з комірчини цього бридкого крутія і спускалися сходами, у мене на душі лежав камінь. Усе моє єство напружено чекало першого Джімового запитання, і я ладен був слізно зізнатися в усіх гріхах. Але мій друг нічого не питав.