— У вас є телефонний зв'язок з «Бурею»? — запитав Пінкертон.
— Є, з учорашнього дня, — відповів клерк.
— То, може, ви зателефонуєте туди або дозволите мені? У нас нагальна потреба поговорити з містером Годдедаалем.
— Гаразд, — відповів клерк і взявся за телефонну трубку.
Через кілька хвилин він звернувся до нас:
— Мені дуже прикро, але містер Годдедааль зійшов з корабля, і ніхто не знає, де він.
— Ви оплачуєте проїзд потерпілих на батьківщину? — запитав я: мені сяйнула несподівана думка.
— Якщо вони попросять, — відповів клерк, — а це трапляється не завжди. Сьогодні вранці ми оплатили проїзд гавайця до Гонолулу, і, наскільки я зрозумів зі слів капітана Трента, решта збирається повертатись на батьківщину гуртом.
— Отже, ви ще не видавали їм гроші? — запитав я.
— Поки що ні, — відповів клерк.
— А ви дуже здивуєтесь, коли я вам скажу, що вони вже поїхали?
— Не може бути, ви помиляєтесь!
— І все ж так воно й є, — наполягав я.
— Я певен, що ви помиляєтесь, — повторив клерк.
— Дозвольте скористатись вашим телефоном, — попросив Пінкертон.
Він зателефонував до друкарні, що завжди друкувала наші об'яви. Я не чув його розмови, бо раптом мені пригадались великі незграбні літери в реєстраційному журналі заїжджого двору «Яка радість!». Я запитав клерка, чи нема в них зразка почерку капітана Трента. І тут я довідався, що капітан не володіє правицею, бо незадовго до катастрофи пошкодив її, і що навіть судновий журнал останнім часом вів за нього містер Годдедааль, а сам Трент лише розписувався лівою рукою. На той час, коли я дістав цю інформацію, Пінкертон уже повісив трубку.
— Ну, поки що все. Тепер візьмемося за шхуну, — сказав він. — А завтра надвечір я розшукаю цього Годдедааля — або я не Пінкертон!
— Яким чином? — поцікавився я.
— Зрозумієш іще сьогодні, — відповів Пінкертон. — А тепер, після всієї мороки з портьє, клерком та великим цабе Беллерсом, нам буде вельми приємно побувати на шхуні. Там, я певен, робота кипить.
Але на причалі панувала тиша, і єдиною ознакою життя на борту «Нори Крейн» був димок над камбузом. Пінкертон зблід і, зціпивши зуби, стрибнув на борт шхуни.
— Де капітан цієї?.. — він не доказав фрази, бо не зміг підібрати слова, яке вповні передало б його почуття.
Звертатися, власне, не було до кого, хоч із дверей камбуза визирнув чоловік у білому ковпаку — очевидно, кок.
— Капітан у себе, обідає, — повагом сказав він, безперестанку жуючи.
— Шхуна розвантажена?
— Ні, сер.
— І не починали?
— Починали. Гадаю, завтра ми візьмемося жвавіше.
— А я гадаю, це комусь так просто не минеться, — сказав Пінкертон і рішуче попрямував до каюти.
Там, за столом, заставленим стравами, спокійнісінько обідав смаглявий гладун. Коли ми ввійшли, він звів очі на Пінкертона, який, не вклонившися, схрестив руки на грудях і мовчки свердлив його поглядом, суворо стиснувши губи. На добродушному обличчі капітана чимдалі виразніше малювався подив, а далі й досада.
— Так, — обізвався нарешті Джім, — саме це ви й називаєте поспішністю?
— А, власне, хто ви? — спитав капітан роздратовано.
— Хто? Я Пінкертон! — обурено вигукнув Джім — так, ніби його прізвище мало бути магічним талісманом.
— Хоч би хто ви були, ви не відзначаєтесь ввічливістю, — так само роздратовано мовив капітан. Але поведінка Пінкертона, певне, таки вплинула на нього, бо він підвівся і поквапом додав: — Треба ж колись і пообідати, містере Пінкертон…
–. Де ваш помічник? — урвав його Джім.
— Десь у місті, — відповів капітан.
— Ах, десь у місті! — в'їдливо повторив Пінкертон. — А тепер я вам скажу, хто ви: ви шахрай, і якби я не боявся забруднити свого черевика, я копнув би вас ногою разом із вашим обідом і викинув на причал.
— Я теж дещо скажу вам! — відрубав капітан, густо почервонівши. — Для такого, як ви, я судно не поведу, хоч благайте мене навколішках! Я звик мати справу з порядними людьми.
— Я можу вам назвати імена декого з порядних людей, з якими вам більше не доведеться мати справу, і перш за все — всю компанію Лонгхерста! — скипів Джім. — Про це вже я подбаю, друже мій. А зараз викидайте звідси своє манаття, і миттю, та не забудьте забрати з собою свою шолудиву команду. Я сьогодні ж знайду собі справжнього капітана і справжніх матросів.
— Я піду, коли сам схочу — тобто завтра вранці! — вигукнув капітан нам услід, коли ми вже зійшли на берег.
— Сьогодні весь світ наче перекинувся догори дном! — вигукнув Пінкертон. — Спочатку Беллерс, потім. отой портьє, а тепер цей шахрай! І де тепер шукати капітана, Лаудене? Адже Лонгхерст ще годину тому пішов додому, і взагалі зараз нікого не знайдеш.
— Я знаю, де шукати, — відповів я. — Сідай швидше.
І коли ми сіли в екіпаж, кивнув візникові:
— До шинку Чорного Тома!
Незабаром ми підкотили до шинку, минули бар і (як я й сподівався) здибали там Джонсона і весь його клуб. Стіл відсунули під стінку, один з торговців грав на губній гармошці, а посеред кімнати Джонсон і ще якийсь моряк, поклавши один одному руки на плечі, танцювали повільно й вайлувато. В кімнаті було холодно і задушливо. Газовий світильник, щомиті загрожуючи обпалити голови танцюристів, розсівав нерівне світло. Губна гармошка грала пронизливо й тужливо, а обличчя всіх присутніх були поважні й урочисті, наче в церкві. З нашого боку було б, звісно, нечемно перервати ці сумні веселощі, тож ми мовчки посідали на стільці, як глядачі, що запізнилися на концерт, і стали терпляче очікувати, поки закінчиться танець. Нарешті торговець, утомившися, покинув грати. Танцюристи враз спинилися, якусь хвилинку вони погойдувались, все ще обіймаючи один одного, а потім розійшлися, позираючи на глядачів, — чекали оплесків.
— Оце танцюристи! — мовив хтось.
Проте така похвала; мабуть, не задовольнила виконавців, і вони почали самі себе вихваляти.
— Що ж, — сказав Джонсон, — може, я й нікудишній моряк, зате танцювати вмію!
— Я легкий на ногу, як пір'їна, — заявив його партнер із зворушливою впевненістю.
Відчувши, звідки вітер віє, я сказав кілька компліментів на адресу Джонсона; а вже задобривши його, вивів у коридор, розповів про наше становище усе, що вважав за потрібне, і попросив його стати нашим капітаном або, коли це його не влаштовує; порекомендувати підходящу людину.
— Я? — вигукнув Джонсон. — Щоб я пішов у капітани?! Та краще я піду до чорта в пекло!
— Але ж ви плавали помічником! — заперечив я.
— Так, плавав, — засміявся Джонсон, — але ніколи більше не вийду в море! Проте я можу вам допомогти: я вмовлю Арті Нейрса. Ви його бачили — першокласний моряк, і хоч з вигляду шахрай.
І Він пояснив, що містер Нейрс, який через півроку мав стати капітаном чудового барку, поки що, не бажаючи бути в центрі уваги, уникає товариства. Він буде радий допомогти нам у скруті.
Я покликав Пінкертона і переказав йому нашу розмову з Джонсоном.
— Нейрс! — вигукнув Джім. — Та я й мріяти не міг про такого капітана, як Нейрс! В усьому Сан-Франціско, Лаудене, не знайти кращого капітана, його дивіденди зростають безупинно — чи він у рейсі, чи на відпочинку.
Джімів захват вирішив питання, і Джонсон пообіцяв наступного дня привести Нейрса ще до шостої години, а Чорний Том, до якого ми звернулися за порадою, пообіцяв підібрати нам чотирьох спритних матросів, ще й поручився, що вони будуть зовсім тверезі — про це ми вже й не мріяли…
Коли ми вийшли від Чорного Тома, на вулицях уже світилися ліхтарі: яскраві ланцюжки вогнів — чи то газових, а чи електричних — розбігалися під чорним склепінням ночі, а там, де хлюпали невидимі хвилі морської затоки, гойдалися сигнальні ліхтарі численних суден. З бухти здіймався в небо туман, а в наших ділових душах панувала холодна ясність. Ми мовчки розплатилися з візником і попрямували до ресторану «Пудель» повечеряти.
По дорозі я помітив розклеювача афіш, який саме ліпив до тимчасової огорожі об'яву. Це мене здивувало, бо час був уже пізній; я притримав Пінкертона, й ми стали чекати, поки об'ява буде приклеєна. Ось що ми прочитали: