Вона дивилася на дівчинку в дзеркалі, а дівчинка в дзеркалі дивилася на неї.
«Я буду мужня! — подумала Кораліна. — Ні, я й так мужня!» Вона поставила свічник на підлогу й тоді обернулася. «Інша мама» й «інший тато» голодним поглядом дивилися на неї.
— Мені не потрібен перекує! — заявила вона. — Я маю яблуко. Бачите?
Вона добула яблуко з кишені свої нічнушки й стала ним смакувати — із таким апетитним блаженством, якого насправді не відчувала.
«Інший тато» розчаровано скривився. «Інша мама» усміхнулася, блиснувши повним набором зубів, кожен з яких був трішечки задовгий. Від світла в коридорі її чорні очі-ґудзики виблискували й мерехтіли.
— Ви не злякаєте мене! — заявила Кораліна, хоча вони таки добряче її налякали. — Віддайте мені моїх батьків!
Світ начебто замиготів по краях.
— І що б я могла зробити з твоїми колишніми батьками? Якщо ті батьки покинули тебе, Кораліно, то це хіба тому, що вони стомилися від тебе чи ти їм набридла. А мені ти ніколи не набриднеш, і я ніколи тебе не покину! Тут, зі мною, ти завжди будеш у безпеці...
Чорні й аж ніби мокрі коси «іншої матері» зав’юнилися навколо її голови, немов мацаки якого ковзкого створіння з глибин океану.
— Я не набридла їм! — вигукнула Кораліна. — Ти брешеш! Ти викрала їх!
— Які дурні дурниці, Кораліно! Вони собі щасливі, хоч би де були.
Кораліна тільки люто витріщилася на «іншу матір».
— Я доведу тобі! — пообіцяла «інша мати» й провела по дзеркалу своїми довгими білими пальцями, ледь торкаючись ними поверхні. Воно затуманилося, мов дихнув на нього який дракон, а тоді й проясніло.
У дзеркалі був уже день. Кораліна побачила весь свій коридор, від самих парадних дверей. Ось двері відчинилися знадвору, й до приміщення зайшли Коралінині мама й тато. Вони несли валізи.
— Це був нам гарний вихідний! — сказав Коралінин тато.
— Як любо, коли більш немає Кораліни! — мовила мама, щасливо усміхаючись. — Тепер ми можемо робити все, чим завжди хотіли займатися, от як мандрувати по закордонах, а маленька донечка на руках нам у цьому заважала.
— А ще, — додав тато, — мені так утішно думати, що «інша мати» краще її догляне, ніж це в нас будь-коли виходило.
Тут дзеркало затуманилося, потьмяніло і стало знов відбивати ніч.
— Бачиш? — запитала «інша мати».
— Ні, — заперечила Кораліна. — Нічого такого я не бачу. І не вірю цим картинкам.
Вона сподівалася, що допіру побачене не є правда, але в душі не була така певна, як оце щойно висловилася. Таки гриз їй душу сумнів, мов черв’ячок — яблуко. Тоді підвела очі й побачила вираз обличчя своєї «іншої матері»: спалах справжнього гніву проскочив по тому лицю, мов літня блискавка, і завдяки цьому Кораліна серцем переконалася: побачене у свічаді — просто омана!
Кораліна сіла на диван і догризла своє яблуко.
— Прошу тебе! — сказала «інша мати». — Не будь така вперта!
Тоді вона вийшла до вітальні й двічі плеснула в долоні. Щось зашурхотіло, й з’явився чорний пацюк. Він витріщився на свою повелительку.
— Принеси мені ключа! — звеліла вона.
Пацюк затрусився, а тоді шугнув у відчинені двері, що вели назад, до Кораліниного власного помешкання.
Мить — і пацюк повернувся, тягнучи ключа по підлозі.
— Чом ви не маєте свого власного ключа з цього боку? — запитала Кораліна.
— Є тільки один ключ. Лиш одні двері, — пояснив «інший тато».
— Цить! — кинула йому «інша мати». — Не треба забивати голівку любій Кораліні такими простими речами.
Вона вставила ключа в шпарину й крутнула. Замок ніби й не спрацював, але клацнув, отже, замкнувся.
«Інша мати» кинула ключа в кишеню свого фартуха.
Надворі небо посвітлішало ясною сірістю.
— Навіть якщо в нас не буде опівнічного перекусу, — сказала «інша мати», — нам усе одно потрібен сон для вроди. Я повертаюся в ліжко, Кораліно. Дуже раджу тобі зробити так само.
Вона поклала свої довгі білі пальці «іншому татові» на плече й вивела його з приміщення.
Кораліна підійшла до дверей у дальшому кутку вітальні. Посіпала, але вони виявилися міцно замикані. Зачинені вже були й двері спальні її «інших батьків».
Вона була така стомлена, але їй зовсім не бажалося спати в тій запропонованій спальні. Не бажала дівчинка спати під одним дахом зі своєю «іншою матір’ю».
Вхідні двері не були замикані, тільки зачинені. Кораліна вийшла на світанкове подвір’я, спустилася по кам’яних сходах. Умостилася на нижньому східці. Він був холодний.
Щось волохате тернулося об її бік — тихо, скрадливо. Кораліна підскочила, але зітхнула полегшено, розгледівши, хто прийшов до неї.
— Ой, це ти! — сказала вона чорному котові.
— Бачиш? — мовив кіт. — Не так і тяжко було мене впізнати, правда ж? Навіть без імен.
— Ну, а якби мені треба було покликати тебе?
Кіт наморщив носика й спромігся зберегти незворушний вираз.
— Кликати котів, — довірливо повідомив він, — це трохи схоже на перебільшену метушню. З таким самим успіхом ти можеш покликати й вихор!
— Ну, а якщо пора підобідати? — підказала Кораліна. — Невже ти не хотів би, щоб тебе покликали?
— Авжеж, хотів би! — визнав мурлика. — Але для цього досить лишень гукнути: «Обід!» Розумієш? І не треба жодних тобі імен!
— А навіщо я потрібна їй? — запитала Кораліна в кота. — Навіщо вона хоче, щоб я лишалася тут із нею?
— Гадаю, вона хоче щось любити, — припустив кіт. — Щось таке, що не є нею. А ще, можливо, їй хочеться щось з’їсти. Нелегко розгадувати бажання подібних створінь.
— Маєш ти для мене якусь пораду? — запитала Кораліна.
Кіт спочатку ніби хотів сказати ще щось саркастичне, а тоді поворушив своїми вусами і серйозно мовив:
— Кинь їй виклик! Немає певності, що вона поведе чесну гру, але їй подібні люблять ігри й виклики.
— А що вона за істота? — допитувалася Кораліна.
Але кіт замість відповіді просто розкішно потягнувся і подався геть. Потім зупинився і видав пораду:
— На твоїм місці я б пішов у дім. Поспи трохи. Попереду в тебе довгий день.
І тут він зник. І все ж таки дівчинка визнала: кіт слушно радить. Нишком прослизнула в онімілий будинок, повз зачинені двері спальні, де її «інша мати» й «інший батько»... що? Задумалася вона. Спали? Чигали? І тут їй спало на думку, що, коли вона відчинить двері спальні, то спальня виявиться порожньою — чи, точніш, це порожня кімната й вона лишатиметься порожньою саме до того моменту, коли Кораліна відчинить двері!
Так чи інак, від цього їй стало легше. Кораліна увійшла до зелено-рожевої пародії на її власну спаленьку. Вона зачинила двері й підперла їх коробкою з іграшками, сподіваючись: хай ця коробка й не зупинить того, хто захоче сюди вдертися, але її доведеться посунути, буде якийсь шум — і розбудить Кораліну.
Іграшки в коробці досі ще спали, а як дівчинка посунула їхній «дім», заворушилися, замурмотіли, але швидко знов позасинали. Кораліна зазирнула під ліжко, чи немає там пацюків, але нічого такого там не було. Вона скинула свого халатика й капці, залізла в ліжко. Заснула швидко, тільки й встигнувши подумати, що ж саме кіт мав на увазі, коли говорив про виклик.
Розділ 6
Розбудило Кораліну сонце — вдарило просто в обличчя. Ранок був уже не ранній...
Якусь мить дівчинка не могла втямити, де вона й що вона. Де ж це вона опинилась? І в голові не було повної певності, хто вона така. Вражає: скільки того, чим ми є, буває пов’язано з ліжками, в яких ми прокидаємося вранці. Дивом дивуєшся часом, наскільки крихким виявляється іноді те, чим ми є...
Бувало таке, що Кораліні забувалося, хто вона, коли серед білого дня уявляла себе дослідницею Арктики, чи дощового лісу Амазонії, чи найтемнішої Африки, й треба було, щоб хтось поплескав її по плечу або назвав на ім’я, аби Кораліна злякано повернулася з далини в мільйон миль — аби лиш за якусь часточку секунди пригадати, хто вона така і як її звуть, і що вона взагалі перебуває саме ось тут!