— Там, у комірчині, були й інші діти, — повідомила вона. — Давні, з давно минулих часів.
— Справді? — перепитала «інша мати», жваво рухаючись поміж сковорідками й холодильником, носячись із яйцями й сирами, маслом та шматом покраяного бекону.
— Так, — наполягала Кораліна. — Вони були там. Гадаю, ви хочете перетворити й мене на одну з них. На мертву шкаралущу.
«Інша мати» лиш лагідно усміхнулася. Однією рукою вона била яйця й виливала їх у миску, а іншою підбивала й вертіла їх. Тоді кинула кавалок масла на сковорідку, де воно засичало, запирхало, а господиня тим часом порізала сир тонкими шматочками. Тоді злила розтоплене масло й сир в яєчну суміш і знов усе те попідкидала-поколотила.
— А я думаю: ти просто дурненька, моя люба! — відповіла «інша мати». — Я люблю тебе. І завжди тебе любитиму. До речі, ніхто розумний не вірить у привидів. А це тому, що всі вони такі брехуни! Вчуй дух чудового сніданку, що я готую для тебе. — Вона вилила жовту суміш на сковорідку. — Омлет із сиром. Твій улюблений!
Рот Кораліни наповнився голодною слиною.
— Ви любите ігри, — сказала дівчинка. — Таке мені розповіли.
Чорні очі «іншої матері» зблиснули.
— А хто ж їх не любить! — тільки й мовила вона.
— Еге ж, — сказала Кораліна. Вона злізла з бар-стійки й сіла за кухонний стіл.
Бекон шкварчав і пирхав на ґрилі. Пах він чудесно.
— Чи не було б вам приємніш, якби ви здобули мене в чесному змаганні? — запитала Кораліна.
— Можливо, — відповіла «інша мати». Вона хоч і зберегла незворушний вигляд, але її пальці засіпались, забарабанили, а червоний язик облизав їй губи. — Що саме ти пропонуєш?
— Я, — сказала Кораліна, обхопивши руками коліна, щоб не трусились, — якщо програю, залишуся тут із вами навіки й дозволю вам любити мене. Буду вам щонайсумліннішою дочкою, їстиму вашу їжу й гратимуся в «щасливі сім’ї». І дозволю, щоб ви нашили мені ті ваші ґудзики на очі.
«Інша мати» втупилася в неї, не кліпаючи чорними ґудзиками очей.
— Звучить дуже гарно, — похвалила вона. — А якщо ти не програєш?
— Тоді ви мене відпускаєте. І відпускаєте всіх: моїх справжніх батька-матір, тих померлих дітей — усіх, кого ви запопали у вашу пастку.
«Інша мати» вийняла бекон із-під ґриля й виклала його на тарілку. Тоді скинула сирний омлет зі сковорідки на тарілку, та так управно, що він мов сам собою склався в чудову омлетову форму.
Жінка поставила тарілку зі сніданком перед Кораліною, а ще — склянку свіжовичавленого помаранчевого соку й кухоль пінистого гарячого шоколаду.
— Так! — сказала вона. — Мені до вподоби ця гра. Але яка саме буде у нас гра? В загадки? На знання? Чи на вправність?
— Гра в пошуки-роздобутки, — запропонувала Кораліна. — Пошуки речей, людей.
— І що ж, на твою думку, ти маєш вишукати у цій грі в хованки, Кораліно Джонс?
Кораліна повагалася мить, а тоді сказала:
— Моїх батьків. І душі дітей, що в задзеркаллі.
«Інша мати» так звитяжно заусміхалась, аж Кораліна засумнівалася: чи правильний зробила вона вибір? Одначе вже не передумаєш: пізно!
— Домовились! — кинула «інша мати». — А зараз з’їж свій сніданок, моя солоденька. Не потерпай: він тобі не зашкодить.
Кораліна втопила очі в той сніданок, ненавидячи себе за те, що піддалася так легко. Але ж вона помирала з голоду!
— Як я можу бути певна, що ви дотримаєте слова? — запитала Кораліна.
— Я присягнусь! — запевнила «інша мати». — Присягаюся могилою моєї рідної матері!
— А вона в могилі? — доскіпувалася дівчинка.
— О так! — вигукнула «інша мати». — Я сама її туди поклала. А тоді бачу: мати силкується вилізти звідти! То я її знов туди запхнула.
— Покляніться чимось іншим — щоб я могла покластися на ваше слово!
— Моєю правицею! — піднесла свою праву руку догори «інша». Звільна поворушила вона довгими пальцями, демонструючи нігті, такі схожі на кігті. — Присягаюся правицею!
— Добре! — стенула плечима Кораліна. — Домовились.
Вона розважливо спожила свій сніданок, щосили стримуючи себе, аби не проковтнути їду, мов голодна вовчиця.
Поки дівчинка їла, «інша мати» невідривно видивлялася на неї. Нелегко було збагнути вираз у тих чорних ґудзях «материних» очей, але Кораліні подумалося: «Схоже, „інша“ також голодна!»
Вона випила помаранчевий сік, але не змогла присилувати себе хоч сьорбнути гарячого шоколаду, дарма що знала: він буде їй до смаку!
— Де можна мені розпочати пошуки? — запитала Кораліна.
— Де хочеш, — зронила «інша мати» таким тоном, ніби їй і справді було байдуже.
Кораліна подивилася на неї й тяжко задумалася. Не було сенсу, вирішила вона, обстежувати сад і позабудинкову територію: вони не є справжні, а отже, й не існують. Не існували ні занедбаний тенісний корт, ні бездонний колодязь у світі «іншої матері». Справжнім, реальним був тільки сам будинок.
Дівчинка роззирнулася по кухні. Відкрила духовку, зазирнула до холодильника, покопирсалася у відділенні для салатів холодильника. «Інша мати» ходила назирці за нею, дивлячись на Кораліну з посмішечкою в кутиках своїх губів.
— До речі, а які душі завбільшки? — запитала Кораліна.
«Інша мати» вмостилась за кухонним столом, прихилившись спиною до стіни, але так нічого й не відповіла. Вона поколупалася в зубах своїм довгим нігтем із червоним лакуванням, а тоді почала легенько постукувати: тук-тук-тук! — по відполірованій чорній поверхні своїх чорно-ґудзикових очей.
— Гаразд, — мовила Кораліна. — І не кажіть. Мені байдуже. Це не має значення, допоможете ви мені чи ні. Всі знають, що душа завбільшки з пляжного м’яча.
Вона сподівалася, що «інша мати» бовкне щось ніби: «Дурниці! Вони завбільшки з дозрілу цибулину — чи валізу — а чи дідусеві годинники!» Але «інша мати» просто усміхалася, а те постукування пальцем по ґудзику-оку було таке постійне й нескінченне, мов крапотіння води з нещільно закрученого крана. І тоді Кораліна збагнула: то й справді крапотить вода, а «інша мати» мов випарувалася! Дівчинка лишилась сама-одна в кухні.
Кораліна здригнулася. Вона воліла, щоб «інша мати» була в якомусь одному місці, бо якщо ця жінка ніде, то вона може перебувати де завгодно! І, зрештою, те, чого не бачиш, воно завжди страшніше. Дівчинка заклала руки в кишені, й пальці зімкнулися навколо заспокійливої форми камінчика з отвором посередині. Вона вийняла камінчика з кишені й, тримаючи перед себе, мов якого пістолета, вийшла в коридор.
Ніде жодного звука — крім того крапотіння води з крана.
Кораліна подивилася в дзеркало у кінці коридору. А воно на мить затуманилося, і в ньому неначе попливли обличчя, невиразні, безформні, а тоді обличчя зникли, і в дзеркалі не стало нікого — крім дівчинки, замалої зростом як на її вік, і в руці вона тримала щось таке, що ледь жевріло, мов зелена жаринка.
Кораліна перевела погляд на свою руку: в ній був простий крем’яшок із просвердленою дірочкою, брунастий некоштовний камінчик. Тоді знов перевела погляд на дзеркало: там її камінчик мерехтів, мов який смарагд. Та ось із камінчика в дзеркалі вихопився промінь зеленого полум’я й полетів до Кораліниної спальні.
— Гмм! — вихопилось у Кораліни.
Хутчій за тим променем до спальні! Коли Кораліна увійшла, іграшки схвильовано затріпотіли, от ніби раді були бачити її, а маленький танк викотився з коробки для іграшок, щоб привітати малу господиньку, й переїхав своїми гусеницями кілька інших цяцьок. Та ось він гепнувся на підлогу й перевернувся, та так і лишився лежати на килимку, мов жук, що перекинувся на спину. Танк гурчав і ганяв свої гусениці по колу, аж поки дівчинка взяла його й поставила «на ноги». Засоромлений танк утік під ліжко.
Кораліна роззирнулася по кімнаті.
Позаглядала в шафки й шухлядки. Тоді взяла коробку для іграшок за один край і висипала всі іграшки на килимок, а вони забурчали, почали потягатися, звиватися з незвички, звільнившись від обіймів одне одного. Сіра кулька викотилася на підлогу й стукнулася об стіну. Кораліна подумала, що жодна з іграшок не є дуже схожа на душу. Взяла, порозглядала срібний браслет з амулетами: з нього звисали крихітні тваринки-амулетики, які гасали одна за одною по периметру браслета, так що лисиця ніколи не доганяла кроля, а ведмідь не міг угнатись за лисицею.