Кораліна зробила глибокий вдих (голова вже паморочилася їй від запахів кислого вина та цвілого хліба) й відкинула сиру ряднину. Очам її відкрилося щось більш-менш схоже на людину.
При тому тьмяному освітленні вона мусила кілька секунд роздивлятися, що воно таке: тіло було бліде, опухле, мов лялечка гігантської комахи, з тонкими, наче патики, руками-ногами. Геть розпливлися риси обличчя, яке стало одутле й брезкле, мов тісто, що піднялося на дріжджах.
А ще те «воно» мало два великі чорні ґудзі там, де мусили бути очі.
Від жаху та відрази Кораліна охнула, і те створіння, мовби почувши її і прокинувшись, почало підводитися, щоб сісти. Дівчинка завмерла, приголомшена. Те «воно» покрутило головою, аж поки його очі-ґудзі втупилися просто в неї. На безротому обличчі відкрився рот, із пасмами якоїсь блідої речовини на губах, і голос, що навіть віддалено більше не нагадував голос Кораліниного батька, прошепотів:
— Кораліна!
— Дякую, — мовила Кораліна, — що ти принаймні не наскочив на мене!
Руки-патики істоти піднялися до обличчя й повіддирали бліду глину, щоб проступив ніс. «Воно» не сказало нічого.
— Я шукаю моїх батьків, — сказала Кораліна. — А ще — викрадену душу дитини. Чи вони тут, у підвалі?
— У цьому підвалі немає нічого, — промимрило бліде створіння. — Нічогісінько — крім пилюки, сирості й забуття.
Створіння було бліде, величезне й опухле. «Потворне, — подумала Кораліна, — але ж і нещасне!» Вона піднесла камінчика з отвором до ока й подивилася в ту дірочку. Нічогісінько. Бліде створіння не збрехало.
— Бідолаха! — сказала вона. — Я певна: вона закинула тебе сюди, щоб покарати за те, що ти забагато мені вибовкав.
Створіння повагалося, а тоді кивнуло головою. Кораліна зчудувалась, як вона взагалі могла уявити, що це схоже на личинку створіння нагадує її тата!
— Мені так жаль! — мовила вона.
— Вона дуже гнівається, — заговорило створіння, що недавно грало роль «іншого тата». — Страх як гнівається! Ти вивела її з рівноваги. А коли вивести її з рівноваги, вона накидається на всіх інших. Така її натура.
Кораліна поплескала ту лису голову. Вона була мов невипечений хліб, мов тепле тісто.
— Бідолаха! — повторила дівчинка. — Ти — просто річ, яку вона зробила та й викинула геть.
Створіння енергійно закивало головою, і від того кивання ліве ґудзеподібне око відпало й покотилося, поцокуючи, по бетонній підлозі. Створіння безтямно почало зиркати навсібіч своїм єдиним уцілілим ґудзем, от ніби загубило Кораліну. Зрештою воно знов набачило її і, немов роблячи велике зусилля, ще раз розтулило рота й заговорило хрипким, тривожним голосом:
— Тікай, дитино! Геть із цього закутня! Вона хоче, щоб я скривдив тебе, щоб замкнув тут навіки, аби ти так і не довела своєї гри до кінця, а вона, отже, щоб виграла. Вона так сильно підштовхує, просто штурхає мене, щоб я накинувся на тебе. Я не можу опиратися їй...
— Ти можеш! — запевнила його Кораліна. — Будь мужній!
Вона роззирнулася надовкола. Створіння, що ще вчора було її «іншим татом», опинилося між нею та східцями — виходом із цього льоху. Дівчинка почала бокаса просуватися попід стіною в напрямі східців. Тоді створіння скрутилося геть безхребетно, аж поки знову назорило Кораліну тим єдиним своїм око-ґудзиком. А ще воно стало немов рости, зробилося жвавіше!
— Гай-гай! — промимрило воно. — Я більше не можу.
І воно, широко роззяпивши ротяку, метнулося по підлозі до Кораліни.
Як на це відреагувати? Дівчинка мала на це лиш один удар серця. Її вибір зводився до однієї з двох дій. Або закричати й спробувати утекти, метаючись попід стінами ледь освітленого підвалу, коли за тобою женеться величезне безформне потворисько, аж поки зрештою тебе й спіймає. Або утнути щось інше...
То вона й утнула щось інше.
Коли створіння опинилося перед нею, Кораліна викинула вперед праву руку й, вхопивши те єдине ґудзеоко, що ще в нього лишалося, рвонула його, скільки мала силоньки.
Збігла мить — і нічого не сталося! А тоді той ґудзь таки одірвався й вилетів їй з руки, тенькнувши об цегляне мурування, а потім уже впав на підлогу.
Створіння на мить заклякло. А тоді задерло свою осліплу голову, жахливо роззяпило пащеку і в розпачі й гніві заревло. Потім одним ривком метнулося до того місця, де досі стояла Кораліна.
Тільки ж Кораліна більше там уже не стояла. Як тільки могла тихо, нищечком, навшпиньки ступаючи, вона долала східець за східцем, аби вирятуватися з того імлавого підвалу з усією його грубою базграниною на стінах. Однак вона неспроможна була відірвати погляд від підлоги, по якій поповзом металося, люто звиваючись, те бліде потворисько, силкуючись її вполювати. А тоді враз, немовби діставши відповідний наказ, почвара перестала метатися і завмерла на місці, схиливши осліплу голову набік.
«Воно хоче почути мої рухи! — подумала Кораліна. — Треба ступати ще тихіше...» Вона ступила ще крок, і тут послизнулася на сходинці — й потворище її почуло!
Воно повернуло голову в її напрямі. Якусь мить та голова гойдалася туди-сюди, от ніби збирала докупи розгублену свою тяму. А тоді стрімливо, мов яка гадина, ковзнуло по підлозі до східців і швидко-швидко мов потекло нагору, до втікачки. Кораліна одвернулася й стрілою вихопилася через ті п’ять чи шість сходинок, що ще лишалися їй до ляди. Ось вона підтяглася й опинилася вже на підлозі запилюженої спальні. Без передиху дівчинка сіпнула до себе важезну ляду й відпустила її. Ляда гупнула на своє місце якраз тієї миті, коли щось величезне бухнулося об неї знизу. Ляда задрижала, загуркотіла об краї підлоги, але не піднялася ані на дюйм — так і лишилася лежати.
Кораліна зробила глибокий вдих. Було б у тій порожній квартирі бодай якесь умеблювання, хоча б крісло, вона б усе те притягла й нагромадила на ляду, але ж тут не було нічогісінько.
Надвір! Швидше на волю! Але тільки не бігти... Дівчинка навіть замкнула за собою парадні двері. І ключика поклала під мату. А тоді подалася до під’їзної доріжки.
Кораліна була майже певна: там уже стоятиме «інша мати» й чигатиме на неї, коли вона вийде. Але ні: довколишній світ був порожній і німотний.
А Кораліні так хотілося повернутися додому!
Дівчинка обхопила себе руками й сказала сама собі, що вона хоробра, а сказавши це, майже повірила цим своїм словам. Тоді пішла в обхід будинку, в той сірий туман, що насправді був ніякий не туман, і попрямувала до східців, щоб піднятися нагору.
Розділ 10
Кораліна пішла нагору по зовнішніх східцях будинку, до найвищого помешкання, де — у відповідній квартирі в її світі — мешкав схибнутий стариган на горищі. Якось-то вона була пішла туди зі своєю справжньою матір’ю — мати саме збирала кошти на благодійність. Вони тоді стояли на порозі відчинених дверей, чекаючи, поки схибнутий дідуган із великими вусами знайде залишений Кораліниною матір’ю конверт, а те помешкання тхнуло незвичайними харчами, табакою і чудними речами, що пахли, мов гострі сири, й що їх Кораліна ніяк не могла б назвати. Тоді вона не побажала ступити хоч би крок туди, досередини.
— Я — дослідниця! — голосно проказала Кораліна, але ці її слова прозвучали приглушено, мов неживі, в туманному повітрі. Та чи ж не вона подолала отой підвал?
А таки подолала! Але Кораліна чомусь була певна: помешкання на горищі стане їй хіба таким випробуванням!
Ось і горішня сходинка. Найвище помешкання колись було горищем будинку, але те було дуже давно.
Дівчинка постукала у пофарбовані в зелений колір двері. Вони й розчахнулись, і вона ступила крок досередини.
Таку пісеньку пропищав добрий десяток, чи й більше, голосочків із того темного помешкання, де стеля нависала настільки низько в місцях її поєднання зі стінами, що Кораліна могла, ставши навдибки, її дістати.