А над Кораліниним помешканням, під самим дахом, жив схибнутий дідуган із великими вусами. Він признався Кораліні, що тренує мишачий цирк, але нікому його не показує — поки що.
— Одного чудового дня, Каролінко, коли всі мої артисти будуть готові, тоді всі-всі в цілому світі побачать чудеса мого мишачого цирку. Ти спитала, чом тобі не можна побачити цей цирк негайно? Ти ж саме про це мене просила?
— Ні, — тихо заперечила Кораліна. — Я просила вас не називати мене Кароліною. Бо я Кораліна.
— Тому тобі поки що не можна милуватися моїм мишачим цирком, — пустив повз вуха її заперечення господар горища, — що миші ще не готові, ще недосить видресирувані. А ще ж вони, як на те, відмовляються співати пісеньки, які я складаю для них. Геть усі написані для них пісні звучать у їхніх устах, неначе умба-юмба. А в білих мишей мало б виходити тоненько: та-на-на, ти-ни-ни. Чи я не тими сирами їх годую?
Кораліна йому, звісно ж, не повірила. Який там іще мишачий цирк? Вигадує старий. Те-те, півмітки плете.
Наступного дня після переїзду Кораліна пішла на розвідки.
Спершу дівчинка обстежила сад. Великий то був сад, а за ним, аж туди під паркан, простерся тенісний корт. Але ніхто в домі не грав у теніс, і паркан, яким обведено корт, світив дірками, а парканна сітка здебільшого переіржавіла й поопадала. Був там іще розарій, повний зачуханих, заїдених тлею троянд. Був іще кам’яний сад: наче хто абияк накидав сюди валунів. А он чарівне коло, але утворювали його слизькі брунасті поганки: наступиш випадком — і з ніг збиває такий жахливий сморід!
Був там і колодязь. Першого ж дня, як тільки в’їхала сюди Коралінина родина, обидві старі панни, міс Примула й міс Форсібілла, особливо застерегли Кораліну, яка небезпечна та криниця, й порадили обходити те місце десятою дорогою. А Кораліна саме для того, щоб таки точно знати, де воно, та щоб непомильно обходити лихий колодязь, і вирушила на його оглядини.
І таки знайшла його — аж на третій день: на затіненому лужку біля тенісного корту, за купочкою дерев, ледве прозирало крізь високу траву низьке цегляне коло. Колодязь був закиданий дерев’яними дошками — щоб ніхто знеобачки не шугнув туди. В одній дошці на місці вибитого сучка чорніла дірка, тож Кораліна до самого вечора практикувалася вціляти туди камінчиками й жолудями — і вичікувати, лічачи секунди польоту, аж поки вчує «плюсь!», коли кинуте сягне далеко внизу плеса.
Ще Кораліна хотіла знати, які тваринки мешкають у тому саду. Натрапила на їжака — і на зміїне линовище (але ні вужа, ні гадючки не побачила). Уздріла ще брилу, схожу на горилу, і ропуху, схожу на каменюку опуклу.
А ще там знай вигулькував якийсь зарозумілий чорний кіт: то на мурі всядеться мурлика, то на гілляці, й все на Кораліну видивляється. Але щоразу, як тільки Кораліна зробить спробу наблизитися до нього, аби погратися, котяра десь щезав. Був — і нема!
Оце так Кораліна збула свої перші два тижні в новому домі: обстежуючи подвір’я, сад і прилеглі території.
Мати наказувала їй повертатися в дім на підобідок і на обід, а ще Кораліна мусила тепло одягатися, бо літо видалося вельми холодне того року. Але хай там що і хай там як, а юна дослідниця що день Божий ішла на свої розвідки, аж поки одного дня задощило, і довелося їй засісти взаперті.
— І що мені робити? — запитала Кораліна.
— Почитай книжку, — порадила мама. — Відео подивись. Побався зі своїми іграшками. Піди понабридай паннам Примулі та Форсібіллі або ще тому мишолюбу-мішіґену на горищі.
— Ні, — мовила Кораліна. — Нічого цього мені не хочеться. Я хочу досліджувати — і край.
— Мені воно й байдуже, чим би дитя не бавилося, — відповіла на те Коралінина мама. — Аби тільки в халепу не вскочило.
Кораліна підійшла до вікна й задивилася, як падає дощ. Це був не такий дощ, під яким можна піти погуляти, а злива, мов одночасно хтось випліскував воду з тисяч відер. Це був дуже сурйозний дощ, і поки-що його сурйозна мета була ось така: хутчій перетворити сад на суп із каламутної брудяки.
Кораліна передивилася всі свої відео. Іграшки їй давно набридли, а всі свої книжки вона давно вже поперечитувала.
Увімкнула телевізор. Поскакала з каналу на канал, але там не було нічогісінько — крім балачок чоловіків у костюмах із краватками, усе про біржі, та шкільних програм. Зрештою піймала за хвіст другу половину природничої програми про щось таке, як захисне забарвлення. Поспостерігала тваринок, пташок і комах, що маскувалися хто під листочки, хто під гілочки, хто під інших тварин, аби врятуватися від хижаків, охочих їх з’їсти. Ця програма припала їй до вподоби, але ж скінчилася вона надто швидко, а за нею пішла програма про булочну фабрику.
Час, отже, провідати тата.
Коралінин тато був удома. Батьки її працювали, щось там творили на своїх комп’ютерах, а це означало, що їм можна було хтозна скільки часу просиджувати вдома. Кожен мав свій окремий кабінет.
— Привіт, Кораліно! — не обертаючись, привітався тато, коли увійшла донечка.
— Ммм, цей дощ... — промимрила Кораліна.
— Атож, — підтакнув тато. — Відрить — як із відра!
— Та ні, — заперечила Кораліна. — Це просто дощ. Можна мені піти надвір?
— А що тобі мама каже?
— Каже: «В таку негоду ти нікуди не підеш, Кораліно Джонс!»
— Тоді й я кажу: ні!
— Але ж я хочу продовжити мої дослідження-обстеження.
— То пообстежуй наше помешкання, — запропонував тато. — Глянь сюди: ось ручка, аркуш паперу. Перелічи, скільки у нас дверей, вікон. Задокументуй усе чорним по білому. Очоль експедицію, присвячену відкриттю бойлера! І дай мені попрацювати.
— А можна мені зайти до вітальні?
У вітальні Джонси тримали дорогі (й незручні) меблі, що лишила їм у спадок Коралінина бабуся, коли померла. Кораліну туди не пускали та й ніхто туди не заходив. Тим ліпше!
— Тільки не поперевертай там нічого. І нічого не чіпай!
Кораліна сумлінно обміркувала почуте, узяла папір-ручку та й подалася досліджувати зсередини, з чого складалося їхнє помешкання.
Вона знайшла бойлер (виявився у шафці в кухні).
Полічила загальну кількість усякої обстанови (153).
Перелічила вікна (21).
Перелічила двері (14).
З усіх дверей, які вона знайшла, тринадцятеро відчинялися й зачинялися. А чотирнадцяті — великі, різьблені, брунатні дерев’яні двері в дальшому кутку вітальні — були замикані на замок.
Кораліна запитала у мами:
— А куди ведуть ті дерев’яні двері?
— Нікуди вони не ведуть, люба.
— А мають кудись виводити!
Мама похитала головою.
— Ось поглянь! — запросила вона донечку.
Мама стала навшпиньки і зняла з горішньої планки кухонних дверей кільце ключів. Обачливо почала їх перебирати, аж поки вибрала найстарішого, найбільшого, найчорнішого, найіржавішого ключа. Разом мати й донька пішли до вітальні, й там мати відімкнула тим ключем ті двері.
Вони й розчахнулися.
Таки правду сказала мама. Ті двері не вели нікуди. Вони відчинялися під цегляний мур.
— Поки все це було одним домом, — пояснила Коралінина мама, — ці двері кудись вели. А як поробили з будинку окремішні квартири, то їх просто замурували. По той бік — там порожня досі квартира, тож та сторона все ще продається.
Мама причинила двері й почепила кільце ключів на його місце над кухонними дверми.
— Ти не замкнула тих дверей! — зауважила Кораліна.
Мама стенула плечима:
— А й навіщо їх замикати? Все одно ж не ведуть нікуди.
Кораліна промовчала.
Вже й посутеніло. А з неба все так само лило, стукочучи по шибах і затьмарюючи промені фар на вулиці за прибудинковою ділянкою.
Коралінин тато облишив працю й накухторив усім обід.
— Тату! — дорікнула, скривившись, Кораліна. — Ти знову щось накухторив за рецептом!
— Це цибки цибулі й картопля, тушковані з полиновим гарніром і плавленим сиром-ґрюєром, — вибачливо пояснив тато.
Кораліна тільки зітхнула. Тоді пішла до холодильника, дістала трохи чипсів та міні-піцу й увіпхнула це в мікрохвильовку.