— Але ж я визволила вас трьох, — заперечила Кораліна. — Повернула назад маму й тата. Зачинила двері. Замкнула їх. Що ще вимагалося від мене?
Хлопчик стиснув Коралінину руку. А Кораліна мимоволі згадала, як саме вона намагалася вселити в нього впевненість, коли він був чимось лиш трішечки більшим за холодний спогад у пітьмі.
— То що, ви не можете кинути мені провідну нитку? — запитала Кораліна. — Невже не підкажете мені?
— Карга заприсяглася своєю правицею, — сказала висока дівчинка, — але вона збрехала.
— М-моя гувернантка, — невпевнено проказав хлопчик, — залюбки примовляла, що всякому судилося не більше, ніж він, чи вона, може піднести.
Говорячи це, він здвигнув плечима, от ніби сам він іще не дійшов висновку, правда то чи ні.
— Ми зичимо тобі щастя, — мовила крилата дівчинка. — Щасливої долі, мудрості й хоробрості — хоча ти й так засвідчила, що маєш усі ці три благословіння неба, і то подостатком усього цього!
— Вона ненавидить тебе! — випалив хлопчик. — Вона ж бо так довго нікому й ні в чому не програвала. Будь мудра! Будь хоробра! І винахідлива!
— Але ж це не чесно! — обурилася Кораліна у своєму сні. — Нечесно і край! Це мало скінчитися раз і назавжди!
Малий замазура встав і міцно обняв Кораліну.
— Втішся тим, — прошепотів він, — що ти жива! Ти живеш!
І тоді в своєму сні Кораліна побачила, як зайшло сонце і в посутенілому небі замерехтіли зорі.
Кораліна стояла на лузі й дивилась, як трійко дітей віддаляються від неї (двоє — ступаючи ногами по землі, одне — летючи у повітрі), а трава довкола сріблиться в сяйві величезного місяця.
Ось та трійця опинилася на дерев’яному містку над річкою. Тут вони стали, обернулися й помахали Кораліні, а Кораліна відповіла їм помахом руки.
А потім усе залила темрява.
Кораліна прокинулася рано вранці, з певністю: вона чула, як щось рухалося! От тільки не мала певності, що ж воно було таке.
Дівчинка почекала.
Щось зашкряботіло за дверми її спальні. Чи не пацюк часом? Заторгало дверми! Кораліна виплуталася з постелі.
— Іди геть! — суворо наказала вона. — Забирайся геть, а то пошкодуєш!
На мить запала тиша, а тоді те невідоме щось (хоч би що то було) пошкряботіло геть по коридору. І дивно ж якось чергувалися крочки того прихідька — якщо то взагалі були кроки. Кораліна піймала себе на тому, що подумала: чи не пацюк то із зайвою, п’ятою ногою?..
— А таки не кінець тому всьому, еге ж? — запитала вона сама себе.
Тоді Кораліна відчинила двері спальні. Сіре досвітнє світло показало їй усю довжину коридору: порожньо, нікогісінько немає.
Вона пройшла до вхідних дверей, мигцем озирнувшись на дзеркало з одежної шафи, яке висіло на стіні в протилежному кінці коридору, і тільки й побачила, що своє бліде обличчя, заспане й серйозне. Тихе, заспокійливе хропіння долинало зі спальні батьків, але їхні двері були зачинені. І всі двері, що виходили в коридор, були зачинені. Те шкрябало, хоч би що воно було, мало ховатися десь тут, у коридорі.
Кораліна відчинила вхідні двері й задивилася на сіре небо. Задумалася, як скоро зійде сонце, а ще — чи правдивий був її сон (хоча в душі була певна, що таки правдивий). І тут щось, що їй здалося ніби згустком тіней під коридорною кушеткою, вигулькнуло, шеберхнувши, з-під кушетки й з шаленою швидкістю пошкряботіло на своїх довгих білих ніжках до вхідних дверей.
Від жаху Коралінина спідня щелепа так і впала, й дівчинка зійшла з дороги того чудиська, а воно процокотіло-проклацало повз неї й прожогом вихопилося з дому, чеберяючи по-краб’ячому своїми цокітливо-шкряботливими ніжками, яких було таки й справді забагато!
Кораліна враз зрозуміла, що то таке й по що воно приходило. За останні кілька днів вона бачила його надто часто: як воно — чи, точніше, вона — слухняно хапала, стискала й запихала чорних жуків до рота «іншої матері». На п’ятьох «ніжках» костяного кольору, з червоними лакованими нігтями. То була правиця «іншої матері»!
А приходила вона по чорного ключа.
Розділ 13
Коралінині батьки, здавалося, так і не зберегли в пам’яті жодного спогаду про своє перебування в сніговій кульці. Принаймні вони й словом про це не прохопилися, а Кораліна жодного разу їм про це не нагадала.
Часом вона чудувалася, чи вони бодай завважили, що втратили два дні життя в реальному світі, й дійшла зрештою висновку: ні, не завважили. Хоча знов-таки: декотрі люди здатні простежити пам’яттю кожен день і кожну годину прожитого життя, і є й такі, що на це нездатні, отож Коралінині батьки безперечно належали до другої категорії.
Перш ніж лягти спати першої, по своєму поверненні, ночі у своїй спальні, Кораліна була поклала ті скляні кульки собі під подушку. Тепер, після побачення з правою рукою «іншої матері», вона знову лягла в ліжко, хоча для сну вже лишалося зовсім небагато часу, й поклала голову на подушку.
Щось тихенько хруснуло там, під вагою її голови.
Кораліна сіла й підняла подушку. Вона побачила скалки тих скляних кульок: на вигляд мов шкаралупки від пташиних яєчок, які можна знайти під деревами навесні — от ніби спорожнілі, потрощені яєчка синички а чи, можливо, ще тендітніші яєчка коноплянки.
А що досі перебувало всередині тих скляних сфер, воно кудись зникло. Кораліна згадала тих трьох дітей, які були помахали їй руками на прощання під місячним сяйвом — прощаючись, перш ніж їм перейти через ту срібну річку.
Вона зібрала ті тонесенькі скляні шкаралупки ретельно, до найдрібнішої скалки, й висипала в невеличку блакитну коробочку, в якій колись містився браслет, що бабуся була подарувала їй, коли Кораліна була ще маленька дівчинка. Браслета вона давно загубила, а коробочка з-під нього збереглася.
Панни Примула й Форсібілла повернулися з відвідин небоги міс Примули, й Кораліна сходила до їхнього помешкання на чай. Цей день був понеділок, а вже в середу Кораліна мала знову піти до школи: почнеться цілий новий навчальний рік!
Міс Форсібілла наполягла, що погадає на Кораліниних чаїнках.
— Ну, схоже на корабля з матросом, люба! — мовила міс Форсібілла.
— Перепрошую? — не зрозуміла Кораліна.
— Ну, та все цвіте й пахне! — уточнила міс Форсібілла. — Чи то майже все. Бо я не певна, що означає ось це.
І показала на купку листочків, що прилипли до стінки чашки.
— Ат! — кинула міс Примула й простягла руку по чашку. — Щиро прошу, Міріам: передай-но мені! Хай ще я побачу...
Покліпала короткозорими очима крізь товсті скельця.
— Ой, люба! Ні, ніяк не втямлю, що це означає. На вигляд — геть як рука!
Зазирнула в чашку й Кораліна. Справді, купка листочків таки схожа була трохи на руку, що тягнеться до чогось.
Гаміш, шотландський дог, ховався під кріслом міс Форсібілли й нізащо не хотів вилазити звідтіля.
— Гадаю, він із кимось зчепився, — сказала міс Примула. — У боці в нього, бідолашки, глибока рана! Післяобід повезем його до ветеринара. Хотіла б я знати, що могло його покалічити.
Кораліна зрозуміла: доведеться вдатися до рішучих заходів.
Останній тиждень літніх канікул! Погода стояла чудова, от ніби літо захотіло відшкодувати за негоду, якою попсувало чи не всі канікули, й віддало їм, перш ніж скінчитися, кілька пречудових, славних деньків.
Схибнутий стариган із горища уздрів, як Кораліна виходила з помешкання панн Примули й Форсібілли.
— Агов! Гей, ти, Кароліно! — загукав він, перехилившись через поруччя.
— Я Кораліна! — виправила вічну його помилку дівчинка. — Як там ваші миші?
— Щось їх налякало! — поскаржився старий, чухаючи свої вуса. — Чи не ласка занадилася в дім? Щось таке коїться... Я чув шамотню вночі. У моєму рідному селі ми б поставили пастку, поклали б туди кусень м’яса чи там гамбургер, і коли хижак прийде поласувати, тоді бах! Піймався і більше не дошкулятимеш нам. Миші такі налякані, що не хочуть навіть брати свої музичні інструментики!
— Не думаю, що воно попадеться на м’ясо, — сказала Кораліна, а тоді підняла руку й поторкала чорного ключа, що висів на шворці у неї на шиї. І пішла в дім.