— Ой, це ти, Кароліно! — мовила старенька. — Ангусе, Гаміше, Брюсе! Лежати, любі! Просто Кароліна завітала. Заходь, люба! Хочеш чашечку чаю?
Помешкання тхнуло політурою і псиною.
— Так, будь ласка! — прийняла пропозицію Кораліна.
Міс Примула завела її до запилюженої кімнатчини, яку стара акторка називала вітальнею. Стіни тут були заліплені світлинами вродливих жінок і театральними програмами в рямцях. Міс Форсібілла сиділа в одному з крісел і завзято щось плела.
Міс Примула запарила Кораліні чай в костяного відтінку порцеляновій чашці на блюдці, а до чаю дала італійську галету.
Міс Форсібілла глипнула на міс Примулу, підняла своє плетіння й зробила глибокий вдих.
— Чуєш, Квітню? Як я й казала: ти все ж таки мусиш визнати, що в старій псині є вогник і нині! — заявила вона.
— Міріам, люба! Обом нам уже не вернути наших юних днів!
— Мадам Аркаті! — огризнулася міс Форсібілла. — Нянечка в «Ромео». Леді Брекнел. Частинки образів. Неможливо вилучити актора зі сцени.
— Ну, Міріам, згода вже! — примирливо мовила міс Примула.
Кораліна чудувалася, чи не забули господині, що мають гостю. В їхній балачці небагато було сенсу. Дівчинка дійшла висновку: дві дами провадять оту суперечку, от мов обговорюють якесь старе, але зручне крісло, і в такій суперечці ні та, ні ця ніколи не перемагає, ані не програє, але тривати пересварка може нескінченно, аби тільки було на те бажання обох сторін.
Кораліна досьорбала свій чай.
— Хочеш, я почитаю тобі листя? — запропонувала Кораліні міс Примула.
— Перепрошую? — не зрозуміла дівчинка.
— Листя чаю, люба. Почитаю по ньому твоє майбутнє.
Кораліна подала свою чашку міс Примулі. Короткозоро та витріщилася на листя чорного чаю на дні чашки. Склала губи трубочкою...
— Знаєш, Кораліно... — обізвалася вона за хвильку. — Ти в жахливій небезпеці!
Міс Форсібілла пирхнула й відклала своє плетіння набік.
— Не треба дурощів, Квітню! Перестань страхати дівчинку. Очі тебе підводять. А передай-но мені ту чашку, дитино!
Кораліна понесла чашку до міс Форсібілли. Та уважно порозглядала чорне листя, похитала головою, тоді ще раз придивилася.
— Ой, люба! — нарешті заговорила вона. — Твоя правда була, Квітню. Дівчинка в небезпеці.
— Бачиш, Міріам! — переможно вигукнула міс Примула. — Мої очі добре бачать, як і колись...
— Але від чого мені небезпека? — запитала Кораліна.
Обидві старі панни непорозуміло витріщилися на неї.
— Цього чайне листя не сказало, — пояснила нарешті міс Примула. — Це листя не годиться для уточнень. Ні-ні. Воно застерігає про якісь загальні речі — нічого конкретного.
— Що ж мені тепер робити? — трохи стурбовано запитала Кораліна.
— Не вдягай зеленого у своїй гардеробній, — запропонувала міс Примула.
— Або не згадуй шотландських п’єс! — докинула і свої п’ять копійок міс Форсібілла.
Кораліна зчудувалася, чому так мало дорослих з її кола знайомих здатні на щось доладне. Чи, може, ось ці двоє не тямлять, що розмовляють із маленькою дівчинкою?
— І будь дуже, дуже обачна! — щиро застерегла міс Примула.
Вона підвелася зі свого крісла й пройшла до коминка. На коминковій полиці стояв невеличкий слоїк. Міс Примула зняла з нього накривку й почала діставати звідти дрібничку за дрібничкою: крихітну порцелянову качечку, наперсток, дивну мідну монетку, дві скріпки й, зрештою, камінчик із дірочкою посередині.
І подала Кораліні того продірявленого камінчика.
— Для чого це? — спитала Кораліна. Дірочка була наскрізна, а просвердлено її якраз посередині камінчика. Дівчинка піднесла камінчика навпроти вікна й подивилася в ту дірочку.
— Воно може стати в знадобі, — пояснила міс Примула. — Часом такі штучки бувають помічні проти напастей.
Кораліна одягла своє пальтечко, попрощалася з паннами Примулою й Форсібіллою, а також із псами, й вийшла надвір.
Туман висів собі, огорнувши будинок мов сліпотою. Дівчинка звільна ступала до східців, що вели до помешкання її родини, а тоді зупинилася й роззирнулася надовкола.
У цьому тумані — це ж був якийсь примарний світ. «Я в небезпеці?» — подумала собі Кораліна. Звучало це хвилююче. Ніби й не було в цьому слові чогось лихого. Яке там!
Кораліна зійшла східцями нагору, міцно стискаючи в кулачку свого нового камінчика.
Розділ 3
Наступного дня вже сяяло сонце, і мама повезла Кораліну до найближчого міста — обновити донечці її шкільний гардероб. Вони висадили тата біля залізничної станції: тато мав провештатися цілий день у Лондоні — треба, мовляв, побачитися з кількома людьми.
Кораліна помахала йому рукою:
— До побачення!
І вони з мамою пірнули в універмаг, підкупити одежі для школи.
Кораліна набачила рукавички з зеленим мерехтінням:
— Мамо, купи!
Але мама відмовилася це купити, набравши натомість білих шкарпеток, синіх шкільних колготок, а ще чотири сірі блузки й темно-сіру спідничку.
— Але ж, мамо, усі в школі мають сірі блузки і все таке, та ні в кого немає зелених рукавичок! Я була б одна-єдина з такими рукавичками!
Однак мама її не почула, бо саме розбалакалася з продавчинею. А предметом їхньої балачки став пуловер для Кораліни, і зійшлися дві жінки на тому, що найвигідніше буде взяти отой — страхітливо великий та мішкуватий, зате в ньому вміщалося стільки сподівань на те, що дитина до нього доросте, одне слово — пуловер на виріст.
Кораліна розчаровано поблукала геть, задивившись на виставку гумових чобіт, уподібнених до жаб, качок і кролів.
Потім вона приблукала знову.
— Кораліно! Ах, ось де ти! І де в дідька тебе носило?
— А мене були викрали прибульці, — розповіла Кораліна. — Прилетіли з космосу зі своїми променевими пістолями, а я їх обдурила: нацупила перуку, зареготала по-французьки — і втекла!
— Авжеж, люба. Слухай, я гадаю, тобі б іще пару пришпильок, і ти б ними обійшлася, чи не так?
— Не обійшлася б.
— Ну, скажімо, шість штук, для певності! — умовляла мама.
Кораліна промовчала.
Вже в машині, коли верталися додому, Кораліна поцікавилася:
— А що в тій, порожній квартирі?
— Не знаю. Либонь, нічого. На вигляд, певне, як і наша була, поки ми не в’їхали. Просто порожні кімнати.
— А як ти гадаєш, туди можна потрапити з нашого помешкання?
— Ні — якщо ти не вмієш проходити крізь цегляні мури, люба.
— О!
Прибули додому якраз на підобідок. Сяяло сонце, а день лишався холодний. Зазирнула Коралінина мама до холодильника і тільки й знайшла там, що одненького сумного помідорчика й шматочок сиру, порослого зеленню. А в хлібниці — сама-одна шкуринка.
— Краще я гайну до ближчих крамниць та куплю рибних паличок чи чогось такого, — сказала мама. — Хочеш зі мною?
— Ні, — відказала Кораліна.
— Твоя справа! — вирекла мама — і зникла. Але ні, ще повернулася: забула гаманця й ключі від машини. І тоді вже остаточно поїхала.
А на Кораліну насунула нудьга.
Погортала книжку, яку читала мама: про аборигенів у далеких краях. Як вони що день Божий беруть шматки білого шовку й малюють по них воском, тоді замочують ті шовки у фарбі, потім іще більше малюють по них воском і фарбують іще трохи, а тоді розтоплюють, змивають віск у гарячій воді, а насамкінець кидають такі-то вже прекрасні тканини у вогонь, аби все згоріло на попілець.
Кораліні такі дії видалися особливо безглуздими, але вона сподівалася, що тим людям такі дії приносять утіху.
Її нуд і досі був тут, а мама все ще не поверталася.
Кораліна підсунула крісло до кухонних дверей. Вилізла на спинку крісла й підняла руку: ще не дістала. Тоді злізла, принесла віника з комірчини. Знов видерлася на крісло й тепер уже, віником, таки дістала до кільця з ключами.
Брязь!