Дідуган надягнув свого капелюха, мовби поховавши під ним і останнього паця.
— Привіт, Кораліно! — аж оце вже привітався «інший дідуган» з горища. — Я почув, що ти тут. Пора вже моїм щурам пообідати. А ти, якщо бажаєш, можеш піднятися нагору зі мною — побачиш, як вони харчуються.
Щось голоднюще проблиснуло в дідуганових очах-ґудзях, від чого Кораліні стало моторошно.
— Ні, дякую, — відмовилася дівчинка від тих запросин. — Піду подосліджую, що там надворі.
Стариган дуже повільно кивнув головою. Кораліна чула, як пацюки перешіптуються: цю-цю-цю!, хоча й не могла добрати, про що там їхня мова.
Але вона не була й певна, що хотіла б знати, про що вони там пліткують.
Коли Кораліна проходила коридором, її «інші батьки» підпирали кухонні одвірки, усміхаючись однаковими усмішками та звільна помахуючи руками.
— Бажаю тоді добре погуляти надворі! — сказала «інша мати».
— Ми просто чекатимемо на тебе, поки ти повернешся! — запевнив «інший батько».
Дійшовши до вхідних дверей, дівчинка озирнулася на своїх «інших батьків». Ті все так само невідривно дивилися на неї, махаючи їй руками й усміхаючись.
Кораліна вийшла на ґанок і почала спускатися східцями.
Розділ 4
І зовні дім мав геть такий самий вигляд. Чи то майже такий самий. Он довкола дверей панн Примули й Форсібілли миготіли, то спалахуючи, то згасаючи, лампочки блакитного й червоного світла; ті вогні виписували різні слова, гасаючи один за одним навколо дверей. Блиснуть і згаснуть, усе довкола та й довкола. ПРИГОЛОМШЛИВИЙ! А далі: ТЕАТРАЛЬНИЙ — і вже останнє: ТРІУМФ!!!
Стояв сонячний холодний день — саме з такого дня вона була зайшла до помешкання своїх «інших батьків».
Позад неї хтось чемно пирхнув.
Кораліна обернулася. На ближчому до неї мурі сидів великий чорний кіт — достеменно той самий великий чорний котяра, якого вона була здибала на подвір’ї біля власного помешкання.
— Доброго дня! — привітався мурлика.
Голос його звучав десь у Кораліниній потилиці, й це був той самий голос, яким вона продумувала свої слова, але чути було: цей голос чоловічий, а не дівчачий.
— Привіт! — обізвалася Кораліна. — Я бачила схожого на тебе кота у саду вдома. Ти, певне, «інший кіт»!
Кіт похитав головок).
— Ні, — пронявчав він. — Я не «хтось інший» чи там «щось інше». Я — це я!
Тут він схилив голову набік і блиснув зеленими очима.
— Ви, люди, розмазані по всій цій місцевості. А от коти не роздвоюються. Якщо ти тямиш, що я маю на увазі.
— Припустімо. Але якщо ти — той самий кіт, якого я бачила вдома, то як це ти навчився розмовляти?
— Коти не наділені плечима, як, скажімо, люди. Але цей кіт стенув (плечима?) — і то був єдиний рух, що почався від кінчика хвоста, а скінчився підняттям котячих вусів.
— Вдома коти не розмовляють.
— Невже? — здивувався кіт.
— Ні, не розмовляють, — наполягала Кораліна.
Кіт легко зіскочив з муру на траву, якраз біля Кораліниних ніг. І витріщився на неї знизу вгору.
— Що ж, ти, певне, добре знаєшся на цих речах, — сухо зазначив кіт. — А зрештою, що я можу знати? Я ж просто кіт.
І він рушив геть, високо й гордо тримаючи голову й хвоста.
— Вернись! — попрохала Кораліна. — Будь ласка! Я перепрошую. Щиро перепрошую.
Кіт зупинився й сів, а тоді почав умиватись — самозаглиблено, явно забувши про існування Кораліни.
— Знаєш, ми... ми могли б стати друзями! — запропонувала Кораліна.
— Ми могли б виявитися рідкісними взірцями якої-небудь екзотичної породи африканських слонів-танцюристів, — промуркотів кіт. — Але ми не слони. Принаймні, — додав він із якоюсь котячою зверхністю, — я не слон!
Кораліна зітхнула.
— Будь ласочка! Скажи, як тебе звати? — запитала Кораліна. — От я — Кораліна. А яке твоє ім’я?
Кіт позіхнув — повільно, обачливо, показавши глибини свого рота й дивовижно рожевого язика.
— Коти не мають імен, — нарешті прорік він.
— А невже? — не повірила Кораліна.
— Чого не мають, того й не мають, — потвердив свою заяву кіт. — Це ви, люди, маєте імена. І це тому, що ви не знаєте, хто ви є такі. А ми знаємо, хто ми такі, отож імена нам і не потрібні!
Кораліна виснувала: щось у цьому котові є таке егоїстичне, аж дратує! От ніби тільки він, у будь-якому світі чи місці, може бути важливою персоною!
Половина її душі хотіла бути з ним дуже грубою, тоді як друга половина бажала бути чемною і поступливою. І чемна сторона перемогла!
— Скажи, будь ласка, що це за місце?
Кіт швидко роззирнувся надовкола.
— Це — тут! — повідомив він.
— Та й я це бачу! Ну, а як ти сюди потрапив?
— Так само, як і ти втрапила. Просто зайшов. Ось так, — пояснив кіт.
Кораліна простежила, як кіт поважно пройшовся по моріжку. Ось він зайшов за дерево, але з другого боку не з’явився. Дівчинка підійшла до дерева й зазирнула за стовбур. Кіт пропав!
Вона повернулася до будинку. Потім знову щось чемно муркнуло позаду. Кіт повернувся!
— Втім, — мовив він, — це було розумно з твого боку прихопити з собою захист.
— Захист?
— Саме так я й висловився, — потвердив кіт. — І принаймні...
Тут він урвав свою мову, пильно задивившись на щось, чого перед ним не було.
Тоді низько пригнувся і потихеньку почав скрадатися. Ступив два чи три кроки... Здавалося, він полює невидиму мишу. Зненацька кіт задер хвоста і стрілою шугнув у шалину.
І зник серед дерев.
Кораліна зчудувалася: і чого він так?
А ще вона замислилася: невже коти всі вміють розмовляти? Зокрема й там, звідки Кораліна приїхала? Вміють, але просто не хочуть розмовляти? А чи коти вміють розмовляти лише коли перебувають ось тутечки, хоч би де те «тутечки» було?
По цегляних східцях дівчинка зійшла до парадних дверей панн Примули й Форсібілли. Там усе так само спалахували й гасли, спалахували й гасали вогні.
Двері були ледь прочинені. Дівчинка постукала, й від першого ж її стуку двері розчахнулися, і Кораліна увійшла до помешкання.
Опинилася вона в темному приміщенні, де тхнуло пилюгою та оксамитом. Двері захряснулися позад Кораліни, й запанувала повна чорнота. Навпомацки дівчинка пройшла в невеличкий передпокій. Обличчям доторкнулася до чогось м’якого. Тканина! Кораліна піднесла руку й штовхнула тканину. Вона й розійшлася.
Кораліна стала, видивляючись туди, за оксамитові завіси. Це був ледь освітлений театр. Далеко, в протилежному кінці зали, височіла дерев’яна сцена, наразі геть порожня, освітлена притемненим софітом згори.
Поміж Кораліною і сценою видніли сидіння. Ряди за рядами сидінь. Щось зашаргало по підлозі, й до Кораліни попрямувало світельце, хить сюди, хить туди. Коли те світельце досить наблизилось, дівчинка розгледіла: то світить ліхтарик, а несе його в пащі великий шотландський дог, чий писок посивів од віку.
— Привіт! — обізвалася до нього Кораліна.
Дог поклав ліхтарика на підлогу й зиркнув на малу відвідувачку.
— Правильно! Ану покажи квиток! — грубо звелів пес-білетер.
— Квиток?
— Саме так я й сказав: квиток! Знаєш, не можу я цілий день простовбичити перед тобою. Ти не маєш права дивитися виставу без квитка.
Кораліна зітхнула.
— Я не маю квитка! — призналася вона.
— Ще один безбілетник! — понуро прогавкав дог. — Пруться сюди, з самим тобі нахабством і пустими кишенями. «Де твій квиток?» — «А я не маю квитка!» Ну, я не знаю... — Білетер похитав скрушно головою, а тоді стенув плечима: — Та заходь уже!
Дог підхопив ліхтарика зубами й подріботів геть у сутінь. Кораліна — за ним. Туди ближче до сцени хвостатий білетер зупинився й блимнув ліхтариком на порожнє місце. Кораліна туди вмостилася, і дог пішов собі.
Коли її очі призвичаїлися до сутіні, дівчинка переконалася: всі інші глядачі — теж собаки.
Зненацька з-за лаштунків щось люто засичало. Кораліна подумала: то, певне, стара дряпуча голка опустилася на грамофонну платівку. Сичання переросло в суремні гуки, й на сцену вийшли панни Примула й Форсібілла.