Кораліна завагалася. Сахнулася назад. Її «інші батьки» йшли до неї, простягаючи руки. Вони дивилися на неї чорними ґудзями своїх очисьок. Чи принаймні їй так увижалося, ніби вони дивляться на неї? Вона не могла бути певна, так це чи ні.
Її «інша мати» простягла вперед одну руку й ледь кивала, кличучи, білим своїм вказівцем. Її бліді вуста вимовляли: «Вертайся скоріш!» — хоча з них не виходив жоден звук.
Кораліна зробила глибокий вдих і ступила крок у пітьму, де шепотіли чудні голоси й завивали далекі вітри. Вона допевнилася: у неї за спиною чигає щось старе-престаре й забарне-презабарне. Серце їй калатало так гучно й відчайдушно, що дівчинка боялася: воно от-от вирветься їй з грудей. Щоб не бачити пітьми, заплющила очі.
Зрештою вона вдарилася об щось і злякано розплющила очі. Вона гупнулася об крісло, в її вітальні.
Відчинені двері за її спиною були заблоковані грубим цегляним муром.
Вона повернулася додому!
Розділ 5
Кораліна замкнула двері вітальні тим холодним чорним ключем.
Вона пройшла до кухні й видерлася на крісло. Спробувала почепити кільце ключів назад, на їхнє місце над дверми. Пробувала разів чотири чи й п’ять, поки змушена була визнати, що не доросла ще для цього, тож поклала ключі на столик біля дверей.
Мама ще й досі не повернулася зі своєї закупівельної експедиції.
Кораліна підійшла до холодильника й дістала зі спіднього відділення запасний буханець мерзлого хліба. Зробила собі трохи грінок із джемом та арахісовим маслом. Запила склянкою води.
І стала чекати повернення батьків.
Коли засмеркало, Кораліна спекла собі в мікрохвильовці заморожену піцу.
Тоді Кораліна подивилася телевізор. Вона вкотре подивувала, чому дорослі забрали собі всі гарні програми, де можна стільки і побігати, й погаласувати.
За якусь часинку вона розпозіхалася. Тоді роздяглася, почистила зуби й лягла в постіль.
Уранці пішла до спальні батьків, але ніхто в їхньому ліжку не спав і взагалі їх не було вдома. Кораліна поснідала консервованими спагетті.
Підобідала брикетом гарячого шоколаду та яблуком. Яблуко було пожовкле й ледь поморщене, але все одно смачне.
На чай дівчинка подалася до панн Примули й Форсібілли. Їй дісталися три поживні коржики, склянка лимонаду-лаймаду й чашка слабенького чаю. Лаймад виявився вельми цікавий. У ньому не було нічого від смаку справжнього лайму. А смакував він чимсь ясно-зеленим і ледь хімічним. Кораліні такий лаймад страшенно сподобався. Було б отаке вдома!
— Як там твої любі мама й тато? — поцікавилася міс Примула.
— Пропали! — поскаржилася Кораліна. — Не бачила їх від учорашнього обіду. Тепер я полишене саме на себе дитя. Міркую, чи не стати мені одно-дитинною родиною?
— Скажи своїй мамі, що ми знайшли ті вирізки з «Глазго Емпайр прес», про які їй розказували. Коли Міріам сказала твоїй мамі про них, вона цим начебто неабияк зацікавилася.
— Вона зникла за загадкових обставин, — заявила Кораліна, — і я певна: тато зник також!
— Либонь, завтра нас цілий день не буде вдома, — повідомила міс Форсібілла. — Погостюємо у Квітневої небоги в Роял Танбридж Велс.
Старенькі акторки показали Кораліні альбом, де були й світлини з небогою міс Примули, а тоді Кораліна повернулася додому.
Вона відкрила свою скарбничку й пішла до супермаркету. Купила дві великі пляшки лаймаду, шоколадний пиріг і пакет яблук, а прийшовши додому, строщила все те на обід.
Потім почистила зуби й пішла до татового кабінету. Запустила його комп’ютер і записала там своє оповідання.
КОРАЛІНИНЕ ОПОВІДАННЯ
БУЛА СОБІ ДІВЧИНКА ЗВАЛИ ЇЇ ЯБЛУКО.
ВОНА ДУЖЕ БАГАТО ТАНЦЮВАЛА. ВОНА
ТАНЦЮВАЛА Й ТАНЦЮВАЛА АЖ ПОКИ її НОГИ СТАЛИ СОСИСКАМИ.
КІНЕЦЬ.
Потім Кораліна роздрукувала свій твір і вимкнула комп’ютер.
Тоді намалювала під тими словами на аркуші паперу маленьку танцівницю.
Потім вона зробила собі ванну з завеликою кількістю бульбашок, і ті бульбашки полилися через край, розпливлися по всій підлозі. Кораліна й сама витерлася, і протерла, як могла, підлогу, та й пішла спати.
Кораліна прокинулася серед ночі. Пішла до спальні батьків, але ліжко їхнє було нечіпане й порожнє. Зелені світляні цифри на цифровому годиннику висвітлювали час: 3:12.
Сама-самісінька, серед тої ночі, Кораліна заплакала. І крім її плачу не чути було нічогісінько в усьому порожньому помешканні.
Дівчинка залізла в ліжко батьків і за якусь часинку знову заснула.
Розбудили її чиїсь холодні лапи, що грабали їй лице. Розплющила очі. На неї витріщалися великі зелені очі. Кіт!
— Привіт! — зраділа Кораліна. — Як ти потрапив досередини?
Кіт нічого не відповів. Кораліна вилізла з ліжка. На ній була довга теніска й піжамні штани.
— Ти прийшов щось мені сказати?
Кіт лиш позіхнув, від чого очі йому зелено зблиснули.
— Ти знаєш, де мої мама й тато?
Кіт повільно моргнув їй.
— Це ти сказав «так»?
Кіт знову моргнув. Кораліна вирішила, що то в нього й справді означає «так».
— Поведеш мене до них?
Кіт витріщився на неї. Тоді подався в коридор. Кораліна слідком за ним. Кіт пройшов весь коридор і спинився аж у кінці, де висіло велике дзеркало, що показувало мешканців на повен зріст. Колись давно це дзеркало висіло на дверях гардеробу, з внутрішнього боку. Коли сюди в’їхала Коралінина родина, дзеркало висіло там на стіні, і хоча мама казала час від часу, що треба б замінити його чимсь модернішим, у неї так і не дійшли до того руки.
Кораліна увімкнула коридорне світло.
Дзеркало показало коридор позад неї — а чого ще від нього сподіватися? Але віддзеркалилися в ньому і її батьки! Якось незграбно стояли вони в тому відбитку частини коридору. Здавалися вони сумними й самотніми. Кораліна все дивилася на них, і тут вони помахали їй: ледь-ледь, слабкими руками. Коралінин тато обіймав маму за стан.
Мама й тато все дивилися й дивилися з дзеркала на Кораліну. Тато розтулив рота й сказав щось, але донечка геть нічого не розчула. Тоді мама хукнула на дзеркало зі свого боку й швидко, поки ще не випарувалася з поверхні та волога, написала пальцем:
!САН ЙУТЯРВ
Ось волога з того боку дзеркала й випарувалася, і з нею зникли й мама з татом, тож наразі дзеркало показувало тільки коридор, Кораліну й кота.
— Де ж вони? — запитала Кораліна кота. Кіт не відповів, але Кораліні мов причувся його голос, сухий, мов мертва муха на зимовому підвіконні: «Ну, і де ж вони, на твою думку, перебувають?»
— І вони й не повернуться, правда? — допитувалася Кораліна. — Принаймні, своїми силами.
Кіт моргнув їй. Кораліна зрозуміла це як «так».
— Це правда, — мовила Кораліна. — Тоді, здається мені, лишається тільки одне зробити.
Дівчинка увійшла до татового кабінету. Сіла за його стіл. Тоді взяла телефон, розгорнула телефонну книгу й набрала місцевий відділок поліції.
— Поліція! — обізвався грубий чоловічий голос.
— Привіт! — сказала Кораліна. — Мене звати Кораліна Джонс.
— А чи не пора б вам бути вже в ліжечку, юна леді? — запитав полісмен.
— Можливо, — погодилася Кораліна, сповнена твердої рішучості, що її не зіб’ють із плигу. — Але я телефоную, щоб повідомити про злочин.
— І якого ж типу може бути той злочин?
— Викрадення. Викрадення дорослих людей, як по правді. Моїх батьків викрадено у світ, що по той бік дзеркала в нашому коридорі.
— І тобі відомо, хто їх викрав? — запитав офіцер. Кораліна відчула глузливу посмішку в його голосі, й зробила особливе зусилля, щоб її слова звучали серйозно, як заява дорослого, — аби її сприйняли всерйоз.