Отож я заходився майструвати пращу. Довгий час ми працювали мовчки. Зрештою Пітер підвів голову й мовив:
— Слухай-но, Джеку, на жаль, доведеться попросити в тебе ще клапоть хусточки, щоб прив'язати цей паскудний-гостряк. Вона вже й так украй подрана, тож ти її не пошкодуєш.
Джек хотів був віддерти клапоть, аж раптом Пітер схопив його за руку.
— Постривай, чоловіче, — мовив він, — майся на бачності. Ніколи нічого не плюндруй, якщо можеш без того обійтися. Голиш лорда Нельсона — то голи так, щоб не одчикрижити йому губи! Дякую. Стане з мене тих хусточок, що ростуть на кокосових пальмах.
Бідолаха Пітер! З якою приємністю я пригадую і наводжу тепер його жарти й дотепи!
Працювали ми, працювали, аж нараз скинулися, почувши далекий, але вкрай дивний, страшний крик. Долинув він начебто з-над моря, проте був такий далекий, що ми ніяк не могли визначити — з якого саме боку. Вискочивши з куреня, ми побігли до берега й спинилися, дослухаючись. І ось він пролунав знову, гучно й чітко серед тихої ночі — довгий відразливий крик, схожий на ревіння осла. На небі стояв місяць, і ми чітко бачили всі острівці — і в лагуні, й поза нею, — але ніде не видко було живої цяточки. Звідтіля саме подував сильний вітер, але поки ми стояли, вдивляючись у море, він завмер.
— Що це може бути? — спитав пошепки Пітер.
Мимоволі ми підступили ближче один до одного.
— Щоб ви знали, — сказав Джек, — я вже двічі чував цей загадковий звук, але не так голосно, як сьогодні. Тоді він був зовсім невиразний, отож, гадаючи, що мені причулося, я не схотів вас турбувати й нічого не сказав.
Ми ще довго стояли, але ніщо більше не озивалося. Зрештою ми пішли назад у курінь і знову взялися за роботу.
— Диво дивне, — мовив поважно Пітер. — Чи ти, Релфе, віриш у привидів?
— Ні, — відмовив я, — не вірю. Та, казати правду, ті дивні звуки мене трохи бентежать
— А що скажеш ти, Джеку?
— Я не вірю в привидів і не бентежуся, — відповів він. — Я й сам ізроду не бачив привида і не стрічав людину, яка бачила б його на власні очі. Мені довелося пересвідчитись, що всі дивні, нез'ясовані явища майже завжди з'ясовувалися: коли їх досліджували, виявлялося, що вони мають зовсім просту причину. Звичайно, я не уявляю собі, що то був за звук, але цілком певний, що незабаром ми про все довідаємося, і коли це й справді привид, я… я…
— … Його з'їм! — вигукнув Пітер.
— Так, я його з'їм! Ну, хлопці, мій лук і дві стріли вже готові, тож коли ви впоралися з своїм ділом, давайте спати полягаємо.
На цей час Пітер обстругав свого списа і дуже вправно прив'язав залізне вістря; я зробив пращу з тонких стьожок кокосової тканини, посплітавши їх докупи, а Джек змайстрував тугий лук, завдовжки майже п'ять футів, і дві стріли, опірені двома чи трьома великими пір'їнами, що їх зронив якийсь птах. Гостряків у стріл не було, але Джек сказав, що коли стріли добре опірені, їм не потрібно залізного вістря, — досить їх загострити, і вони пречудово влучатимуть. Цього я досі не знав.
— Опірена стріла без гостряка, — сказав він, — то грізна зброя. А неопірена стріла з гостряком — не придатна ні на що.
За тятиву правила наша шворка, вільний кінець її Джек не схотів одрізати й обмотав навколо лука.
Приготувавшись у такий спосіб до завтрашнього походу, ми все ж таки вирішили спершу перевірити свою зброю і випробовували її цілий день. І якраз до речі, бо виявилося, що руки в нас надто незграбні, і нам бракує довершеності. Перш за все Джек побачив, що лук затугий, і довелося його попустити. Спис також виявився заважкий, і ратище треба було обстругати, але вкоротити його Пітер нізащо не погоджувався. Зате праща моя була дуже вдатна, але я так розучився з неї стріляти, що першим же камінцем збив Пітерові бриля з голови і ледве не зробив з нього другого Голіафа. Однак, сумлінно повправлявшися цілісінький день, ми трохи відновили своє вміння — принаймні відновили ми з Джеком. Що ж до нашого Пітера, то він був зроду дуже здібний хлопець і скоро навчився вганяти списа в кокосовий горіх, влучаючи один раз із п'яти.
Я був задоволений, що ми завдячуємо своїми успіхами невичерпній енергії Джека, який примушував нас коритися, коли вже ми вибрали його капітаном. З ранку до ночі він силував нас робити ті самі вправи. Пітерові кортіло бігати і вганяти списа у все, що впадало йому в очі, але Джек поставив кокосовий горіх і напосівся, щоб Пітер без угаву ціляв саме в нього, і лише вряди-годи давав йому спочити. Ми з Пітером кепкували з Джека, але були певні, що ті вправи підуть нам на користь.
Того вечора, хоч які ми були втомлені, а, перш ніж поснути, перевірили й полагодили зброю, готуючись до виправи, в яку мали вирушити завтра рано-вранці.