РОЗДІЛ IX
Ми лаштуємось мандрувати круг острова. — Мудрі міркування. — Загадкові явища й дивовижні випадки
Щойно сонце кинуло перший промінь на неозорі простори Тихого океану, як Джек уже скочив на ноги і, щось гукнувши Пітерові на вухо, щоб його збудити, гайнув до берега покупатися за своїм звичаєм у морі. Цього ранку ми не навідалися, як завжди, у підводний сад, а, щоб не гаяти часу, освіжилися на мілкому, проти свого куреня. Поснідали ми теж похапцем і менш як за годину вже були готові до мандрів.
Надягнувши своє звичайне вбрання, Джек пов'язався поясом із кокосової тканини й заткнув за нього сокиру. Мені він теж порадив припасувати пояс і заткнути коротеньку дрючину або кийок — мовляв, праща навряд чи згодиться, коли ми зійдемося впритул з яким-небудь звіром. Що ж до Пітера, то, хоч він ніс на плечі довжелезного і, правду казати, престрашного списа, ми ніяк не могли його переконати, щоб він залишив палицю. «Бо, коли б'єшся рукопаш, — сказав він, — спис і шага не вартий». Мені ж здавалося, що саме та палиця, висловлюючись його ж таки словами, не варта щербатого шага: на кінці вона була покручена і скидалася на дрючок, яким орудував на малюнку казковий Джек, переможець велетнів; до того ж вона була така важезна, що заміритися нею можна було, хіба що схопивши її обома руками. Проте він узяв її з собою, і ми вирушили в дорогу.
Ми не вважали за потрібне прихопити з собою харчів, бо були певні, що скрізь надибаємо кокосові пальми, які, сказав Пітер, настачать нам удосталь і їжі, й питва, і носових хусточок! Та про всяк випадок я поклав у кишеню збільшувальне скло, аби в разі потреби розвести вогонь.
Ранок видався пречудовий. Такого спокійного мирного ранку всі поодинокі звуки видаються тихими (я не знаю іншого слова, щоб висловити свою думку) — звуки ті не порушували предковічного спокою землі, моря й неба і виявляли, який насправді тихий навколишній світ. Усі звуки були дуже сумовиті, однак мені вони здавалися веселими: і тужливий крик морських птахів, що плавали по рівненькій, мов скло, лагуні або ширяли в небі, і неголосне щебетання малих пташок у кущах, і тихенький плюскіт хвильок, які набігали на берег, і врочисте рокотіння прибою на далеких коралових рифах. Ми йшли поруч піщаним берегом, і серця наші сповнювалися втіхою. Що ж до мене, то я був налитий радощами по самі вінця і, дивуючись самому собі, почав міркувати, чого б то так. І дійшов висновку, що людина найщасливіша тоді, коли в душі її панує цілковитий мир і злагода. Багато разів щастя мені давали всілякі ігри та розваги, однак ніколи не відчував я такої глибокої, приємної радості чи задоволення, як нині. І я ще дужче ствердився в своєму переконанні, коли спостеріг, що Пітер теж почував себе дуже щасливим — та він і сам мені про те сказав. Однак він не виявляв, як звичайно, своїх почуттів — не пританцьовував, не кричав, а йшов поміж нас спокійною ходою, але очі його виблискували, а на обличчі сяяла весела усмішка.
Хай читач не подумає, що всі ці думки постали ще тоді в такій чіткій послідовній формі, як я викладаю їх тепер. Вони народжувалися в моїй свідомості туманні, невизначені, бо я був молодий і не звик до глибоких роздумів.
Як я вже згадував, Пітер ішов берегом по між нас. Ми завше вирушали в похід по острову двома способами. У лісі простували один за одним, бо так було легше йти. Джек завжди вів перед, за ним ішов Пітер, а я чимчикував позаду. Але, прямцюючи пісками, які облямовували острів майже суцільною білою стрічкою, ми йшли вряд, бо так могли легше перемовлятися і мати з того велику втіху. Джек, як найвищий, ішов од моря, а Пітер посередині, отже обидва ми могли перекинутися з ним словом, і він з нами теж, а якби мені й Джекові закортіло між собою поговорити, то Пітерова голова не стояла нам на заваді. Пітер казав з цього приводу, що якби він навіть був не нижчий за нас, все одно міг би йти посередині: Джек-бо часто його лає за те, що слова заходять йому в одне вухо, а виходять в інше, отож голова його не буде нам за перепону.
За кілька хвилин ми вже були далеченько від дому. Пройшовши півмилі, ми опинилися за горбом, і курінь зник з наших очей. Ми простували мовчки, швидкою ходою, але водночас зауважували все цікаве в лісі, на березі і в морі. Обігнувши кряж, що височів над нашою долиною — Долиною Розбитого Корабля, — ми побачили новий видолинок, порослий буйною тропічною зеленню. Нам уже доводилося бачити його з вершини гори, але ми й гадки не мали, що він буде такий мальовничий зблизька. Ми вже збиралися були вирушити на розвідини, коли Пітер нас зупинив і показав на берег.