— Овва! — вигукнув він. — Це скидається на зруб. Тут гуляла сокира. Погляньте-но на ці пеньки.
Ми почали роздивлятися пильніше і небавом познаходили дерева, поцюкані, без сумніву, сокирою, а також пеньки й обрубане гілляччя; однак усе те геть поросло мохом і, за всіма ознаками, перебувало в такому стані вже кілька років. Ані на стежці, ані серед кущів не було видно людських слідів, а котячі попадалися всюди. Ми сповнилися рішучості йти стежкою аж до її кінця, і Пітер пустив кота додолу. Але він був такий кволий і так жалібно нявкав, що Пітер знову взяв його на руки. За кілька хвилин кіт міцно заснув.
Ярдів за десять далі ми побачили ще більше зрубаних дерев, і стежка звернула праворуч берегом потоку. Нараз ми підійшли до місця, де колись, очевидячки, стояв грубо збудований міст; каменюки з нього лежали розкидані по річищу, а ті, що лишилися на берегах, зовсім поросли мохом. Мовчки дивуючись, ми рушили далі й, пройшовши ще кілька ярдів, побачили під захистком хлібних дерев невеличку хижу. Навряд чи я спроможуся дати читачам цілковите уявлення про ті почуття, які охопили нас, коли ми її несподівано вгледіли. Ми довго стояли, мовчали й чудувалися, бо в тому куточку панувала глибока й сумовита тиша, яка надзвичайно нас уразила; і коли ми зрештою заговорили, то приглушеним шепотом, наче попали у володіння страшної надприродної сили. Навіть Пітер, котрий у всіх випадках балакав жваво й гаряче, тепер притишив голос; у цій-бо мовчазній, самотній, порожній хатині — такій дивній на вигляд, такій далекій від усякого людського житла, такій старій, занедбаній і безлюдній за всіма ознаками — було щось моторошне, що впало на наші душі, мов тінь од чорної хмари, і затулило сонячне проміння, яке наповняло нас, відколи ми почали мандрівку навкруг острова.
Хижа була грубої й простої будови. Завдовжки вона мала не більше як дванадцять футів, завширшки десять, а заввишки футів сім чи вісім. Вона мала одне вікно, або, точніше, невеличку раму, в якій, може, колись стояла шибка, але нині порожню. Двері були надзвичайно низькі, збиті з грубих дощок, а дах покритий широким кокосовим і банановим листям. Але вся вона перебувала в стані цілковитої руїни. Мох і бур'яни росли по всіх усюдах. Дерево зовсім подірчавіло; дах замалим не провалився і, здавалося, тримався лише на густому плетиві витких рослин та галузок, що за ті роки, коли хата стояла пусткою, вкрили його майже цілком; а над ним простяглися дебелі пишно-зелені віти хлібного дерева та інших дерев, кидаючи густу похмуру тінь над обійстям, ніби оберігаючи його від денної спеки і світла. Ми довго розмовляли пошепки про цю дивну оселю, перш ніж зважилися до неї підійти, а коли підійшли, то — принаймні я — з неабияким острахом.
Спочатку Джек спробував зазирнути у вікно, але що дерева, як я вже казав, кидали густу тінь, а всередині панував морок, то він нічого не зміг роздивитися; отож ми натиснули на клямку й відчинили двері. Клямка була залізна й майже зовсім поточена іржею. В такому стані були й завіси, які зарипіли, коли двері відчинилися. Увійшовши, ми спинились, як укопані, й озирнулися навколо, вражені моторошною тишею. Але те, що ми побачили, просто нас приголомшило. В кімнаті не було ніякої обстави, крім невеличкого дерев'яного ослона й залізного казанка, майже суцільно поточеного іржею. В найдальшому кутку стояло низеньке ліжко, на якому в купці пороху лежали два кістяки. Ми підступили до них; серця наші калатали. Один був кістяк чоловіка, другий — собаки, що простягся поряд, поклавши голову йому на груди.
Відкриття те нас вельми схвилювало, і ми насилу стримували сльози, споглядаючи сумні останки. За хвилю ми завели розмову про бачене та почали роздивлятися по хаті й поза хатою, сподіваючись дізнатися ймення та історію життя бідолахи, який помер у самотині і за яким ніхто не тужив, окрім кота і вірного пса. Та ми нічогісінько не знайшли, ані книжки, ані клаптика паперу. Знайшли тільки спорохнявілі рештки, що колись були одягом, і стару сокиру. Проте на тих речах не було жодної позначки, і, зауваживши їхній стан, ми переконалися, що вони пролежали вже багато років.
Аж тепер ми збагнули, чому на вершині гори були пеньки з повирубуваними ініціалами, хто посадив цукрову тростину та звідки взялися інші сліди людини, які ми зауважили під час походів по острову. Ми дуже засмутилися, подумавши, що нас теж може спіткати така сама доля, якщо ми осядемо тут на багато років і нас не врятує який-небудь зайшлий корабель або тубільці, що припливуть на острів. Не маючи жодних вказівок, чому цей бідолаха опинився в такому відлюдному місці, ми почали розмірковувати, що його сюди привело. Я вважав, що він моряк з розбитого корабля, команда якого тут уся загинула, окрім нього, його собаки й кота. Але Джек схилявся до думки, що він утік з корабля і взяв із собою задля товариства собаку й кота. Думали ми й про те, як по-різному повелися собака й кіт. Один-бо загинув як відданий друг біля свого господаря, поклавши йому на груди голову, а інший визнав за краще податися в ліс і прожив там, полюючи, в самотині до глибокої старості. Однак ми не вважали, що котові бракувало відданості, бо не могли забути, як він зрадів, уперше нас зустрівши; ми переконалися, що собака з натури був набагато некорисливіший, аніж кіт, він-бо не тільки не схотів жити по смерті свого господаря, але й, коли довелося помирати, підповз до його тіла й поклав голову на мертві груди.