Я помітив, що на його обличчі промайнула тривожна тінь. Він напружено вдивлявся в тії дві цятки, що швидко наближалися, і зрештою скочив на ноги.
— То каное, Релфе! Не скажу, чи воєнні вони, чи не воєнні, але знаю напевне, що серед тубільців південних морів є людожери, і вони не дуже жалують чужинців. Треба поховатися на той випадок, якщо вони пристануть до острова, хоч сподіваюся щиро, що вони цього не вчинять.
Я непомалу стривожився. Правду казати, мене вразили не так Джекові слова, як йоготон, і коли ми з Пітером Хутко подалися слідом за ним у ліс, на душі в нас було дуже неспокійно.
— От біда! — сказав я, коли ми сховалися в кущах, — Ми ж забули вдома зброю!
— То байдуже, — відмовив Джек. — Кийків у нас більше ніж доволі.
І він показав на купу грубих, різної довжини дрючків, що їх роботящий Пітер вирізував щоразу, коли ми навідувалися до скелі. Вирізував без певної мети: просто щоб не сидіти без діла.
Кожен з нас вибрав собі кийок до вподоби, і ми полягали за скелею, звідки могли бачити каное, а самі лишатися непомічені. Спочатку ми перекидалися словом про ті каное, та як вони запливли в лагуну і наблизилися до берега, ми принишкли й почали їх розглядати пильно й уважно.
Тепер ми спостерегли, що друге каное гналося за переднім і що в першому, крім чоловіків, сиділи жінки й діти — всього душ сорок, а в тому, яке переслідувало, — самі чоловіки. Хоч їх було не більше за втікачів, але вони мали кращу зброю й, очевидячки, являли собою військовий загін. І ті, й ті веслували щосили: переслідувачі, мабуть, прагнули перейняти втікачів, перш ніж ті сягнуть берега. Проте їм не пощастило. Переднє каное прямувало до тієї скелі, за якою ми сховалися. Коротенькі гребки шугали у воду, як метеори, здіймаючи водограї бризок. Перед носом піроги здіймалася шума, і видно було, як виблискують на темних обличчях очі веслярів, як напружуються м'язи на голих тілах. Утікачі не послаблювали зусиль, аж доки їхнє каное з розгону врізалося в пісок; по тому всі вони, визивно вигукнувши, повистрибували на берег і то так прудко, наче їх вітром змело. Троє жінок, з яких дві тримали в руках дітей, кинулися в ліс, а чоловіки скупчилися край берега, затиснувши в руках каміння, наставивши списи, вимахуючи кийками, щоб спинити своїх ворогів, якщо ті спробують висадитися.
Відстань між каное була десь із півмилі, і переслідувачі її швидко подолали. Вони не виказували ані вагання, ані страху — перли, мов несамовиті, незважаючи на град каміння. Каное їхнє сягнуло берега, з диким криком скочили вони у воду і посунули на ворогів.
По тому розпочалася страшна бійка. Майже всі чоловіки орудували грубезними кийками, якими вони щосили торохкали один одного по голові. Я мало не зомлів, дивлячися на ту криваву кресанину, а проте якась сила не давала мені відвести од неї очей. Я спостеріг, що напасників очолював чудернацький чолов'яга. За всіма ознаками то був ватажок. Він мав буйну кучеряву чуприну солом'яної масті, і це мене вельми здивувало. Шкіра в нього була чорна, як сажа, і я виснував, що волосся, мабуть, фарбоване. Потатуйований він був з голови до п'ят, а обличчя до того ж вимастив червоною фарбою і помережив білою. Не людина, а якесь страховисько: жовтий, схожий на тюрбан, чуб, могутній чорний торс, якому сам Геркулес позаздрив би, блискучі очі, білі вищирені зуби. Бився він дуже завзято і вже порішив чотирьох ворогів.
Раптом на жовточубого ватажка напав чолов'яга, що не поступався перед ним ані зростом, ані силою. Він вимахував важким кийком, що мав схожий на орлиний дзьоб гостряк. Хвилину два велетні сторожко озирали один одного, ходячи колом, ніби хотіли напасти зненацька; але як побачили, що, зволікаючи, можуть тільки програти, то зважилися водночас розпочати напад. Дико крикнувши, вони підскочили один до одного й замахнулися зброєю. Кийки гучно стукнулися. Раптом жовточубий дикун заточився, його ворог стрибнув і замірився кийком, але тієї ж миті сам упав додолу: його влучив каменем тубілець, який спостеріг, що ватажок у скрутному становищі. Це був поворотний мент усієї битви. Дикуни, які висадилися перші, побачивши, що їхній ватажок упав, повернулися й дременули до чагарів. Але жодному не пощастило втекти. Їх наздогнали і всіх повалили на землю, проте не повбивали. З усього було видно, що переможці прагнуть захопити їх живцем. Полонивши п'ятнадцять чоловік, вони зв'язали їм мотузкою руки й ноги, віднесли в ліс і поклали серед кущів. Залишили вони їх там бозна з якою метою, а самі вернулися на поле недавнього бою, де решта вояків обмивали свої рани.
З сорока напасників живих лишилося тільки двадцять вісім. Двох вони послали в чагарі виловити жінок і дітей. З противного загону, як я вже згадував, вижило всього п'ятнадцять, і вони лежали на траві, зв'язані й безпорадні.