Потім мене полишили на самого себе, і я заглибився в не дуже веселі роздуми: мені ж бо не сходили з гадки лещата, про які я мав невиразне, але жахливе уявлення. Почало смеркати, а я все ще розмірковував про свою лиху долю, коли це один вахтовий гукнув з палуби в люк:
— Агов, у кубрику! Мерщій відрядіть кого-небудь до каюти засвітити лампу і пошліть до капітана того хлопця — та швидше!
— Чуєш, парубче? Тебе викликає капітан. Не барися, — сказав Кривавий Біл і підвівся з скрині, на якій він спав уже години зо дві.
Я подерся вгору сходами слідом за ним. На палубі мене перестрів вахтовий і, завівши в каюту, причинив за мною двері.
Підвішена до крокви маленька срібна лампа сіяла тьмяне світло. Каюта була невелика, зручна, хоч і просто обставлена. Капітан сидів на складаному стільці біля столу й уважно вивчав мапу Тихого океану. Коли я зайшов, він підвів голову, неголосно запросив мене сісти, а сам кинув олівець, встав з-за столу і простягнувся на канапі.
— Як тебе звати, хлопче? — спитав він, пильно вдивляючись мені в очі.
— Релф Ровер, — відповів я.
— Звідкіля ти і як попав на той острів? Скільки вас там було? Відповідай-но, та дивись мені, не бреши.
— Я ніколи не брешу, — сказав я твердо.
Капітан посміхнувся глузливо і знову наказав мені відповідати.
Я розповів йому про всі пригоди, що спіткали мене й моїх друзів від самого початку плавби й до того дня, коли їхній корабель наблизився до острова, не згадуючи, однак, ані словом за Діамантову печеру. Вислухавши мене, він помовчав хвилину, а потім підвів голову й сказав:
— Я тобі вірю, хлопче.
Я здивувався — адже в нього не було жодних підстав мені не вірити, але промовчав.
— Аз чого це ти взяв, що наша шхуна піратська? — провадив капітан.
— Хто ви такі, засвідчив чорний прапор, — відповів я. — А якби в мене лишилися ще якісь сумніви, то їх розвіяла б ваша брутальна поведінка.
Капітан насупився, але потамував свій гнів і повів далі:
— Ти, хлопче, занадто сміливий. Щоправда, ми потрактували тебе не дуже ґречно, але це тому, що ти нас затримав і завдав багато клопоту. А чорний прапор мої хлопці підняли задля жарту — вони часом так роблять, аби людей полякати. Хай собі пустують, шкоди з того нема ніякої. Я, хлопче, не пірат, а мирний купець; щоправда, я не сумирне ягня, але в цих краях, де на морі повно піратів, а на суходолі лайдаків, не можна бути сумирним. Я торгую сандаловим деревом з островами Фіджі, і якщо ти, Релфе, шануватимешся, то я прийму тебе до гурту, і ти матимеш добрий пай з прибутків. Мені, бач, потрібен чесний хлопець, що вмів би і в каюті лад дати, і записи в журналі зробити, й часом і за торгівлею на березі доглянути. Ну, то як, Релфе: чи згоден ти стати торгівцем сандаловим деревом?
Я дуже здивувався і втішився, почувши від капітана, що корабель той зовсім не піратський; але замість відповіді сказав йому:
— У такому разі навіщо ви мене полонили і чому не відвезете назад на острів?
Капітан усміхнувся й відповів:
— Полонив я тебе спересердя і тепер жалкую. Я б залюбки одвіз тебе назад, але ми вже занадто далеко від острова. Подивися, де острів, — додав він, показуючи на мапі, — а ми вже осьде — принаймні за п'ятдесят миль. Я не можу повернути корабель на шкоду команді; адже всі вони зазнають великих збитків.
На це я нічого не міг відмовити і, ще трохи побалакавши з капітаном, погодився пристати до їхньої команди — принаймні, доки ми припливемо до якого-небудь цивілізованого острова, де мене висадять на берег. Капітан погодився, і, подякувавши йому за обіцянку, я вийшов з каюти на палубу. Здавалось, я мав би відчувати полегшення, але на душі мені було, хтозна-чому, надзвичайно важко й прикро.
РОЗДІЛ XXIII
Кривавий Біл. — Зловісні гадки. — Дивне плавання, дивна команда і ще дивніший вантаж. — Кривава різанина і міркування з приводу неї
Через три тижні після розмови, яку переказано в попередньому розділі, я стояв на шканцях, стежачи за витівками дельфінів, що плавали зграєю круг нашої шхуни. Над морем запала мертва тиша — саме-бо видався властивий тихоокеанському підсонню гарячий задушливий день, коли природа, здавалося, засинає і про те, що вона жива, свідчить лише море, яке глибоко дихає, поволі підводячи й опускаючи груди. Жодна хмарка не затьмарила ясної блакиті вгорі, жодного разу брижі не пожмурили блакиті, що відбивалася внизу. З неба люто пекло сонце, а в лоні вод майже так само гаряче променився сліпучий клубок вогню. Море було таке спокійне, а глибінь така прозора, що аби не його повільне дихання, ми б уважали весь світ за величезну блакитну водяну кулю, а наше суденце за смітинку, яка плаває одна-однісінька всередині тієї кулі.