Це подіяло. Корабель згорнув марселі й ліг у дрейф, а ми наздогнали його й спинилися десь ярдів за сто.
— Спустіть човен! — гукнув капітан.
За хвилину човен був спущений, і в нього посідали матроси, поспіль озброєні кортиками й пістолями. Проходячи повз мене, капітан сказав:
— Стрибай на корму, Релфе. Ти можеш мені знадобитися.
Я скорився, і через десять хвилин ми стояли на палубі чужого корабля, вражено роздивляючись. Замість звичної нам команди, там було лише п'ятнадцять чорношкірих, що стояли на юті й дивилися на нас із неприхованою тривогою. Вони були неозброєні, а деякі зовсім голі; проте один чи двоє мали сяку-таку європейську одіж. Один носив завеликі полотняні штани, повипинані на колінах. Інший був голий, якщо не вважати на туземну пов'язку круг стегон і чорну шапку з бобрового хутра. А найкумедніший серед них, високий, середнього віку простацький чолов'яга, що, очевидячки, ними верховодив, нап'яв на себе білу бавовняну сорочку, фрак і солом'яного бриля, чорні м'язисті ноги ж його були зовсім голі нижче колін.
— Де командир судна? — запитав капітан, підступаючи до того дивака.
— Я капітан, — відповів він, скидаючи бриля і низько кланяючись.
— Ти? — мовив здивовано наш капітан. — Звідкіля ви і куди прямуєте? Який вантаж везете?
— Ми з Аїтутакі, — відповів чолов'яга у фраці, — а пливемо в Раротонгу. Ми туземне місіонерське судно; назва наша «Оливова гілка», і веземо ми дві тонни кокосових горіхів, сімдесят свиней, двадцять котів і євангеліє.
Почувши те, наша команда зареготалася, але капітан наш негайно нас спинив; суворий його вираз миттю змінився на ввічливий, він підійшов до місіонера й приязно з ним поручкався.
— Щиро радий з вами зустрітися, — сказав він, — і бажаю вам успіху в місіонерській праці. Ходімте-но до вашої каюти, бо я хочу побалакати з вами наодинці.
Місіонер одразу взяв його за руку й повів у каюту, кажучи:
— Страшенно радий, що ви торгівець. Ми вважали вас за пірата. Щоглами ви дуже скидаєтесь на піратський корабель.
Про що ті двоє балакали, я так і не довідався, але за чверть години вони вийшли на палубу, і наш капітан, потиснувши місіонерові руку, звелів нам сісти в човен і пливти до шхуни, яка негайно повернула за вітром. Через кілька хвилин «Оливова гілка» лишилася далеко позаду.
Того ж таки дня за обідом у кубрику матроси завели мову про чудернацький корабель.
— З якого це дива наш капітан так пестливо дивився на того видженджуреного возія свиней і євангелія? — сказав один. — Аби то була звичайна шхуна, він би забрав собі стільки свиней, скільки йому треба, а корабель з усією командою спокійнісінько пустив би на дно.
— Е, Діку, ти, мабуть, новачок у цих морях, якщо тому дивуєшся, — озвався інший. — Капітан шанує євангеліє так само, як і ти — тобто йому на нього начхати, — але він знає, і всі знають, що корабель може безпечно пристати й поповнити свої запаси лише на тих островах, де побувало євангеліє. Бо є сотні островів, що на них висадитися без тридцяти озброєних до зубів охоронців — це все одно, що стрибнути в акулячу пащу.
— Атож, — озвався чолов'яга з глибоким рубцем над правим оком, — Дікові все це невтямки. Але якщо з капітанової волі ми подамося на острови Фіджі по сандалове дерево, він переконається, чого важать тубільці в старожитних умовах. Що ж до мене, то мені до євангелія байдуже, але я знаю, що на тих островах, де його проповідують, торгівля йде гладенько й рівненько, а там, де тубільці про нього не чували, вони поводяться, наче їм сам чорт не брат.
— Тобі про те краще знати, — зареготався інший. — Ти ж з ним зроду-віку братався!
— Релфе Ровере! — почувся з палуби голос. — Тебе кличе капітан.
Я видерся східцями на палубу й поспішив до каюти, міркуючи про ті наслідки, які дає проповідь євангелія серед тубільців. Матроси розповідали про них цілком щиро, і в мене не було жодних підстав їм недовіряти.