Вертаючись, я побачив Кривавого Біла, що стояв біля керма, й спробував почати розмову: переказав йому все, що почув за обідом, і запитав:
— Чи дійсно, Біле, ця шхуна возить сандалове дерево?
— Так, Релфе, возить, але насправді її можна вважати піратською. Чорний прапор, який ти бачив на щоглі, був піднятий не задля омани.
— То чому ж ти кажеш, що це купецьке судно?
— Бо ми купуємо те, що не можемо взяти силою, але беремо силою все, що можна взяти, — мовив він притишеним голосом. — Аби ти бачив ті криваві діла, які діялися на цій палубі, ти б не питав, чи ми пірати. Та незабаром ти сам пересвідчишся. А місіонерів наш капітан полюбляє за те, що вони роблять для нього корисну роботу. Непокірних тубільців треба уговкати, а це можуть зробити тільки місіонери.
Пливучи своїм курсом, ми опинилися серед архіпелагу маленьких острівців, де нас не один раз заставав штиль. Вахтовий на палубі і дозірець на щоглі були вдвічі пильніші, ніж завше, бо ми не тільки боялися нападу остров'ян, які визначалися войовничістю і підступністю, але також ризикували наскочити на численні коралові рифи, що перетинали протоки між островами. Деякі рифи випиналися над поверхнею моря, інші ж ховалися під нею на кілька футів. І незабаром я побачив, що остерігатися дикунів таки було чого.
Одного дня штиль застав нас серед дрібних острівців, які в більшості видавалися ненаселеними. Нам бракувало прісної води, і капітан відрядив на берег човна, звелівши набрати барил зо два. Та ми помилилися, вважаючи острів за безлюдний. Ледве човен підплив до берега, як з кущів вибіг гурт голих тубільців. Вони стали край води, погрожуючи нам кийками та списами. Всі наші були добре озброєні, проте ми не виказували ворожості й підпливли ближче, аби зайти з тубільцями в розмову. Я мав нагоду переконатися, що багато матросів уміло сяк-так розмовляти тубільними говірками. За сорок ярдів од берега ми поклали весла, а перший помічник устав і звернувся до гурту з промовою, та на відповідь вони закидали нас камінням, поранивши кількох матросів. Усі наші враз націлили мушкети і вже хотіли були стріляти, коли це зі шхуни, що стояла ярдів за п'ятсот чи шістсот од берега, долинув гучний капітанів голос.
— Не стріляйте! — кричав він сердито. — Одпливіть трохи далі від берега.
Матроси неабияк здивувалися й почали лаятися на всі заставки: вони-бо страшенно розсердилися і прагнули помсти. Кілька чоловік завагалися й, очевидячки, не хотіли слухатися.
— Не журіться, хлопці, — озвався помічник, гірко всміхаючись. — Робіть так, як вам сказано. Капітан наш не з тих, хто терпляче зносить наругу. Хай мене акули з'їдять, якщо за мить не заговорить Довготелесий Джон.
Матроси значуще усміхнулися й повеслували від берега, на якому тим часом скупчилася здорова юрба дикунів — чоловік п'ятсот або й шістсот. Ледве ми встигли відпливти ярдів на двісті, як над морем розлягся гучний постріл, і заряд картечі влучив у самісіньку людську гущу, прорубавши серед юрби широку просіку. Ті бідолахи, що лишилися живі, залементували нелюдським криком і кинулися тікати в ліс. На піску лежала купа тіл, багато їх ще корчилися в агонії, а деякі конвульсивно зводились на ноги, ступали, затинаючись, кілька кроків до лісу і падали, кривавлячи пісок. Кров захолола мені в жилах, коли я побачив ту страшну безглузду бійню, та міркувати про те було ніколи, бо над морем знову пролунав басовитий капітанів голос:
— Гайда, хлопці, до берега. Наповніть барила водою.
Матроси мовчки послухалися, і мені здалося, що навіть їхні загрубілі серця були вражені від того жорстокого вбивства. Діставшись гирла струмка з прісною водою, ми виявили, що він почервонів од крові, бо картеч улучила здебільшого саме тих, хто стояв на його березі. Багато нещасних тубільців попадали у воду. Тепер уже ніхто не чинив нам ніяких перешкод, отож ми понесли барила до плеса — вище того місця, де лежали трупи, — і, наповнивши їх, вернулися на корабель. Незабаром по тому подув бриз і, на щастя, поніс нас від того страшного місця; та він не міг розвіяти моторошного видовиська, яке застувало мені очі.
«І ця людина, — думав я, з жахом дивлячись на капітана, що спокійнісінько стояв, спершися на гакаборт, і споглядав родючі, порослі буйною зеленню острівці, гарні, наче намальовані, — ця людина ставиться прихильно до місіонерів, бо вони роблять корисне для неї діло, упокорюючи тубільців краще, аніж будь-хто інший!»
І мені спало на думку, що хай би який місіонер спробував упокорити його!