Надвечір чотирнадцятого дня мене збудив гучний крик. Я скочив на ноги, озирнувся й сторопів з радісної несподіванки: над кораблем велично ширяв здоровий альбатрос. Мені відразу спало на думку, що це той самий альбатрос, якого я бачив на Пінгвінячому острові. Звичайно, я не мав жодних підстав так вважати, проте всім серцем плекав несподівану гадку й дивився на птаха, як на давнього приятеля. Він супроводив мене увесь день і полетів геть аж тоді, коли запав присмерк.
Минала ніч, я стояв, прикипівши до керма. Очі мені боліли, бо я не виспався і ніяк не міг діждатися світанку, вдивляючись ув обрій, де на темному тлі ніби маячіла якась чорна хмара. Побоюючись, аби мене не заскочив шквал, я побіг на ніс. Певна річ, то був таки шквал; я дослухавсь, і мені вчувся гуркіт розбурханих хвиль. Отож я негайно заходився біля марудної роботи — почав чимдуж згортати вітрила й за півтори години прибрав більшу половину. Тим часом надворі розвиднілося; приготувавшись до найгіршого, я знову побіг на ніс шхуни й утупив погляд у далечінь. Тепер до мене чітко долинув гуркіт хвиль, а коли з-за обрію вигулькнув перший сонячний промінь, я побачив — диво дивне! невже це не сон? — величну стіну прибою, що ревів, не вгаваючи, й верхівку бескида! Так, я знову побачив Кораловий острів!
РОЗДІЛ XXIX
Переполох од гарматного пострілу. — Щаслива зустріч, трохи замочена слізьми. — Минулі події та пояснення їм. — Страшна підводна експедиція. — Нові плани. — Прощання з Кораловим островом
Щойно я вгледів милий моєму серцю острів, душа моя збурилася з надміру почуттів, і я ледве не заточився. До острова лишалося ще багато миль, та я виразно бачив незабутні обриси двох гір. Мій перший потяг був загорлати з радощів, що доля сподобила мене безпечно вернутися до нашої милої доми; потім мені захотілось підстрибнути, заплескати в долоні, затанцювати на палубі, аби дати вихід своїм почуттям. Тоді я взяв прозорну трубу й хвилин десять марно силкувався навести її на фокус; мені ледве очі рогом не повилазили, перш ніж я помітив, що, вийнявши з труби велику лінзу, аби дослідити фосфоричну воду, забув її вставити.
По тому я нетерпляче зирнув на вітрила й пожалкував, що спустив їх з дурного розуму; мені спало було на думку знову підняти грот, але я зміркував, що на те піде добрих півдня і що навіть таким ходом шхуна сягне острова за дві години.
Тож я почав гарячково готуватися до зустрічі з своїми милими товаришами. Я пригадав, що вони, як звикле, вставали не раніше шостої, а що нині була третя, то шхуна мала підпливти до острова, перш ніж вони прокинуться. До того ж я почав готуватися кинути кітву, бо, знаючи глибину протоки між рифами й лагуни, сподівався довести шхуну до самісінького берега проти нашого куреня. На щастя, кітва висіла на кат-балці, інакше я ніяк не зміг би її спустити. Варто було перетнути талі, й вона посуне у воду від власної ваги. Передивившися всі прапори, що були на судні, я вибрав страшний чорний і підняв його на нок гафеля. Ту мить мені сяйнула цікава думка. Я пішов у набійний льох, узяв сліпий набій і набив гармату, котру, як ви пригадуєте, перед тим, як відпливати, пірати викотили на палубу: у мене ж бо не було змоги втрутити її назад у сховище, тож вона стояла проти неба і в погоду, і в негоду, вищиривши своє жерло. Я ретельно її помастив і поклав у вогнище кочергу.
Тепер усе було налаштоване. Дужий бриз гнав шхуну до острова з швидкістю п'яти вузлів[11] на годину; незабаром я опинився за чверть милі від рифу й спрямував шхуну в протоку. Минаючи височезний вал прибою, я подивився на нього приязно, бо згадав, як прощався був з островом і боявся, що вже довіку його не побачу. Підпливши до підводного саду, я крутнув кермо. Шхуна зграбно нахилилася, повернула й спинилась якраз проти нашого куреня. Я побіг на ніс, спустив кітву, ухопив розпечену кочергу, приклав до гармати, й вона ревнула, розбудивши сонну луну й привітавши гори таким гучним пострілом, якого їм довелося чувати передньо тільки один раз!
Та хоч яке було разюче враження від першого пострілу, його годі порівняти з тим враженням, що справив цей. За мить із куреня вискочив майже голий Пітер; очі в нього з ляку вилізли на лоба. Він глянув, зойкнув і гайнув у кущі, наче заєць. Наступної миті точнісінько так учинив і Джек, женучи аж ніяк не повільніше за Пітера.